Вона випалила ім’я, якого більше ніколи в житті не збиралася вимовити.
— Калеб?!
8
Лізанна була приголомшена. У кімнаті запала непроглядна темрява, але фільм, здавалося, досі крутився перед її очима. Яскравий прямокутник пропалював її сітківку.
Вона увімкнула світло й пішла попити води. Лізанна не могла заспокоїтися. Від цього огидного видовища її нудило. Але вона мусила переглянути плівку знову, хоча б раз. Аби переконатися… Власне, переконатися в чому? Що жінка справді мертва, замордована нелюдами, які ховалися за масками свиней? Вона замислилася. Чи не краще зателефонувати до поліції? Віддати цю бридоту, розповісти, що це може бути пов’язано з пограбуванням її будинку. Вона згадала двох фліків, які приходили брати свідчення. Стомлені життям типи, яким глибоко начхати, що тут сталося.
Потім вона перемотала плівку й запустила кіноапарат. Дивилася знову безперервним потоком, бо цю стару машину не можна поставити на паузу чи увімкнути перегляд у сповільненому темпі. Вона так само мигцем, як першого разу, вловила моменти, коли різали плоть, коли обличчя жінки, зняте великим планом, кривилося від болю, а її нерухоме оголене тіло, схоже, стікало кров’ю. Поступово перед глядачкою відкривалися нові образи, інші плутані, темні, незрозумілі кадри.
А потім кінчик плівки заляскотів у повітрі. Лізанна поглянула на годинник: цей короткий кінофільм тривав трохи більше п’яти хвилин, але здалося, що цілу вічність. Вона зняла бобіну з проєктора й швидко сховала її назад у чорну коробку, ніби цього простого жесту було достатньо, щоб назавжди забути щойно побачений кошмар. Її погляд затримався на білій етикетці посередині кришки: «Film H. C.».
— Ні, ні, про це не може бути й мови, — мотнула головою. Вона не мала до цього всього стосунку. Можливо, цей фільм був усього лиш інсценізацією від купки божевільних, і насправді ні вбивства, ні тортур не було, і все це чиста вигадка. Звичайна підробка, імітація, розіграш. У кожнім разі її чекала робота, а через цю історію вона вже згаяла майже цілий день. Вирішено: вона прибере в будинку, викличе представника агенції нерухомості і повернеться до Руану. На цьому все. Крапка.
Лізанна почала прибирання з самого низу. Порозставляла меблі, підмела уламки, зібрала розкидані папери. У процесі вона натрапила на розбиту фоторамку, вийняла світлину своїх батьків, довго дивилася на неї, а потім поклала на комод.
Але викинути плівку вона не змогла. Тихий голос глибоко всередині велів не робити цього. Вона залишила коробку з плівкою на столі. І врешті-решт, знесилена, пообідала розігрітими напівфабрикатами в кухні, де злодії майже не похазяйнували.
Посеред трапези вона знову вийняла з конверта ключ. З незрозумілим хвилюванням уважно роздивилася. Ввела в поле пошуку на смартфоні нашкрябану на папері адресу: «Атіс-Монс, Промислова набережна, 34». Мапа показала їй точку за двадцять кілометрів на південь від Парижу: якісь промислові будівлі чи склади між залізничною станцією Жувізі та берегом Сени. Можливо, ключ пов’язаний із тим місцем.
Лізанна не могла викинути цього з голови. Близько першої ночі вона заповзла в ліжко і вкрилася ковдрою по самісінькі очі. Від тепла рипіли дерев’яні конструкції і труби.
Незважаючи на втому, дівчина увімкнула ноутбук, розгорнула блокнот і певний час попрацювала над своєю статтею про людей з гіперчутливістю до електромагнітних коливань. Пацієнт із Мон-Сен-Еньяну, у якого вона брала інтерв’ю, опинився на самому дні: його покинула дружина, він був змушений звільнитися з роботи, і ніхто не міг порадити, як йому вилікуватися. Залишився тільки один вихід: покинути все й поїхати жити в одну з нечисленних електромагнітних пустель десь у Вогезах. Це був екстремальний вибір, який передбачав, що доведеться розірвати всі зв’язки зі світом і погодитися виживати, а не жити.
Лізанна заглибилася у свою розвідку, проаналізувала наявні файли й відсортувала інформацію. Якщо вірити інтернету, у Великому східному лісі справді є закинутий хутір Бут-дю-Крок. Його саме зараз відновлювали. Трохи людей, які страждають від електромагнітної гіперчутливості, вже там і оселилося. Можливо, варто ненадовго туди з’їздити, на цей хутір. Цікаво було б поговорити з цими добровільними вигнанцями. Стаття від цього тільки виграє.
Лізанна написала кілька абзаців, потім вимкнула світло, але заснути не вдавалося. Її непокоїв шум у будинку, тож дівчина спустилася донизу й перевірила замки на дверях. Це було сильніше за неї, хоч вона й усвідомлювала, що замки минулого разу не зупинили грабіжників і не завадили їм вдертися на її приватну територію. Що, якби вона саме тоді була вдома? Що, якби вона була там? Що, якби вони вирішили повернутися і напасти на неї? А потім вона знову подумала про адресу на конверті. Зрештою, чим вона ризикує, якщо поїде і подивиться? Просто проїде мимо непомітно, щоб спробувати зрозуміти. Якщо виникнуть хоч найменші проблеми, вона завжди зможе звернутися до поліції і все пояснити. Що ж до номера телефону, написаного на коробці, то їй слід вжити певних заходів обережності…