Наступного ранку вона купила передплачений одноразовий телефон у спеціалізованому магазині біля аеропорту. Повністю заряджений акумулятор, три години розмов, які можна використати протягом тридцяти днів. Її неможливо буде відстежити. Вона набрала номер і натрапила на автоматичну голосову пошту, яка не надала їй жодної інформації. Після звукового сигналу Лізанна надиктувала повідомлення, брехню від першого до останнього слова: «Добрий день! Перепрошую, що турбую. Я знайшла ваші контактні дані в одному зі своїх блокнотів, але не записала поруч вашого імені. Не могли б ви передзвонити мені за цим номером, будь ласка, або надіслати мені повідомлення, й повідомити мені, хто ви. Дякую!».
Сама ж Лізанна не відрекомендувалася, сподіваючись викликати інтерес співрозмовника. І, певно ж, щоб захистити себе. Дала відбій і відчула нотку азарту, про що одразу пошкодувала. Це була не гра.
Вона негайно вирушила в дорогу й прибула в Атіс-Монс іще до полудня. Похмуре містечко на півночі департаменту Ессон. За вказівками навігатора вона проминула сміттєпереробний завод і виїхала на Промислову набережну на околиці міста. Там простяглася Сена, її води кольору кам’яної солі виблискували під низьким грізним небом. На тому березі дерева щільними рядами утворювали зловісний мур. Лізаннин кабріолет котився безлюдним провулком. Між складами росла висока трава, частково вигоріла. Більшість будівель здавалися занедбаними, і Лізанна помітила всього кілька легкових автомобілів та вантажівок, розкиданих тут і там.
За першим разом вона проїхала повз адресу обережно, не зупиняючись. Місцем її призначення був величезний пустир, в кінці якого вона могла розрізнити серед рослинності будівлі, до яких неможливо було дістатися на машині. Дівчину ніщо не насторожило, тож вона розвернулася і поставила автомобіль метрів за сто. Потім повернулася пішки й почала пробиратися крізь чагарники та зарості ожини, що розірвали асфальт. Натрапила на ряд одноповерхових будівель, які простягнулися один за одним більш ніж на п’ятдесят метрів. Імовірно, це були колишні офіси або невеликі виробничі цехи.
В одному кінці вона побачила будинок, точніше, потворний одноповерховий блок. Віддалений гул заводу ледь порушував навколишню тишу. Собаки поруч не було, що водночас і заспокоювало, і лякало. Лізанна помітила вікно, але воно було надто високо, крізь нього їй точно не вдасться залізти. На вхідних дверях ґрати. Дівчина роздивилася замок. З кишені вийняла ключ, який знайшла в конверті, і вставила його в замкову шпарину. Тієї миті, коли вона почула клацання, напруження стократ зросло. Вийшло! Ключ підходив до цього замка! Дівчина потягнула на себе решітку. Потім натиснула на клямку.
Двері відчинилися…
9
Повернувшись на хутір, Віра вже вчетверте спробувала завести машину. Щоразу повторювалася та сама історія: вона повертала ключ запалювання, чула легкий шум, бачила, як блимали лампочки, але нічого не відбувалося. Вона заходилась несамовито ляскати руками по керму.
— Чорт! Заводься!
Віра завжди боялася, що колись автомобіль може зламатися. І, звісно ж, це сталося з нею у найлютішу зиму. Але якщо зі стрижкою можна почекати, то з їжею — ні. Їжі треба було прикупити, бо запаси консервів, пакетованих супів і горілки вичерпаються максимум за тиждень. Але найперше закінчаться сірники, необхідні для розпалювання груби.
Вона пошукала кнопку, яка відчиняє капот, через мороз насилу відчинила його, і зрештою зрозуміла, що користі від усіх цих її зусиль немає жодної. Її знання будови автомобіля настільки куці, що допомогти їй нічим не могли. Віра почувалася абсолютно безпорадною. Доведеться змиритися з фактом: вона ще довго не зможе потрапити до міста.
Жінка опустила капот і виявила, що з переднього номерного знака прибрано сніг. Вона нахилилася і побачила, що хтось протер його, ніби намагаючись прочитати номер. Оскільки Віра вже багато натоптала навколо, то не могла розрізнити ніяких слідів, крім своїх. Вона кинулася до заднього номера — там сніг залишився. Усе це було вкрай дивно.