Віра не взула снігоступів. Через глибокий шар снігу їй так важко було йти, що вона рухалася, ніби в уповільненій зйомці. У бурштиновому колі, утвореному променем її ліхтаря, виблискував сніг, нескінченно височіли стовбури дерев, усі однакові, незалежно від напрямку. Без звичних орієнтирів Віра ніби заблукала. Повернулася до шале, щоб зорієнтуватися: вона вже пройшла довгий шлях, і тепер будинок був лише бульбашкою життя в безодні ночі. Де їй шукати ту жінку, що потрапила в біду й потребує допомоги? Вона прислухалася, не вловлюючи ані найменшого звуку.
— Є тут хтось? — закричала вона.
Її голос луною відбивався від дерев і ширився навколо. Віра звернула праворуч, повернулася своїми слідами назад, наважилася повернути ліворуч, і загрузла в снігу по коліна. Через рівні проміжки часу вона підносила руки до рота, щоб подмухати на них, а потім енергійно постукувала ними по грудях, щоб розігнати кров. Потім вона почула шепіт, ніби хтось стояв прямо позаду неї. Голос прошепотів: «Твій монстр тут!». Вона обернулася, піднявши кочергу над головою. Але там нікого не було.
Лютий холод… Вона знала, що холод може змінити її сприйняття. Без рукавичок і шапки у неї починали боліти пальці й вуха. Та все ж вона йшла далі, налякана темрявою, і постійно тримала в полі зору відблиск вікна свого дому, щоб заспокоїтися. Ступивши ще кілька виснажливих кроків, вона зупинилася перед озерцем, яке утворилося, коли річка розлилася. Озерце замерзло. Віра провела ліхтарем над його поверхнею і виявила аномальні зигзагоподібні тріщини… О ні, тільки не це! За метр від неї у кризі зяяла велика діра. Просто над чорною водою розкинулося, як восьминіг, світле волосся. Біла рука стискала гілку, що відламалася від дерева й тепер лежала на землі.
Віра була в стані шоку. Та фігура не рухалася. Запанікувавши, жінка відчула, що не може рухатися вперед — темна вода паралізувала її. Довелося зробити над собою зусилля. Незважаючи на страх, вона помалу підступила ближче й обережно нахилилася вперед, не відходячи від берега. Вгрузла ногами в сніг і вчепилася у важку гілку, щоб втримати рівновагу. На жаль, тіло лежало надто далеко, вона не могла дотягнутися.
Віра покликала на допомогу — протяжний несамовитий крик розітнув нічну темряву. Вона мусила знайти рішення, мусила діяти, хоч би як це було важко й страшно. Тримаючись за гілку, підійшла якомога ближче до краю і кінцем кочерги зачепила нейлонову куртку тіла. Поруч почувся зловісний тріск. Віра молилася, щоб тільки не посковзнутися і не впасти. Одним точним рухом, затамувавши подих, вона підтягнула до себе непорушне тіло.
Труп — а це точно був труп — вбраний у чорний спортивний костюм. І взутий у кросівки. Коли Віра вже майже підтягла тіло до берега, воно зненацька розвернулося — й жінка побачила широко розплющені блакитні очі з величезними чорними зіницями, білі від морозу вії і блідо-рожеві губи. Частину обличчя покійниці було вирвано. Точніше, не вирвано, а… зрізано — знято шкіру, неначе маску, можливо, скальпелем. З рота мертвої дівчини випливало щось густе й сіре. Мул.
Віра відсахнулась і впала на спину. Це обличчя…
Це було її — Вірине — обличчя.
10
У будинку, до якого увійшла Лізанна, вочевидь, давно вже ніхто не жив, судячи з товстого шару пилюки, яку вона помітила зразу від входу. Усередині було зовсім порожньо. Узагалі ніяких меблів, жодної лампочки. Лише вогнегасник, притулений до стіни. Мабуть, колись тут була оселя директора заводу чи якогось майстра. Лізанні не хотілося тут затримуватися, тож вона увімкнула ліхтарик на телефоні й швидко пройшлася порожніми кімнатами. На старій кухні вона натрапила на мішки зі сміттям: там були банки з-під консервів, використані паперові тарілки, брудні серветки… Здається, все це пролежало тут недовго.
— Є тут хтось? — наважилася озватись дівчина.
Вона була готова кинутися навтьоки за найменших ознак чиєїсь присутності, але не отримала відповіді. Лізанна вирішила далі досліджувати будинок і заглибилась у темну пащу передпокою. Біля сходів різко зупинилася і завмерла мов укопана. На двох стінах, що вели нагору, було намальовано величезний лабіринт. Нерозривна чітка мережа коридорів, тупиків і обхідних шляхів. Лізанна провела вказівним пальцем по лінії — це була чорна фарба.
Коли дівчина піднімалася нагору, східці рипіли під її вагою. У неї було відчуття, ніби цей моторошний малюнок її розчавив. Лабіринт тягнувся від долу до самісінької стелі, далі переходив на сходи, а потім — у ванну кімнату. Там стояв імпровізований кран, під яким була миска з водою, зіжмаканий рушник і мочалка. Схоже було на те, що тут хтось жив або зовсім нещодавно зупинявся.