Поліціянтка подивилася на підозрювану. Скуйовджене волосся обрамляло обличчя, яке, хоч і було пошкоджене холодом, здавалося заспокоєним посеред великої білої подушки. Камілла дістала з кишені ручку й блокнот.
— Вам доведеться усе детально мені пояснити, лікарю. Я не розумію, як ця жінка могла зненацька «забути» все своє життя. Вона лежить у лікарні, при цьому ви стверджуєте, що фізично з нею майже все гаразд. Її знайшли закривавлену в шале посеред лісу поруч із мертвим тілом. Відтоді вона не промовила жодного слова. А тепер ви мені кажете, що вона зовсім нічого не пам’ятає?
Вона рвучко розгорнула свій блокнот. Видно було, що поліціянтка ще не встигла там нічого занотувати, він був чистий.
— У нас нічого немає! Ми не знаємо імені підозрюваної, не знаємо імені жертви, не маємо уявлення про обставини трагедії. Цієї жінки ніхто не знає, ніхто її ніколи не бачив. Узагалі незрозуміло, звідки вона взялася. Вдати амнезію — це, можливо, її спосіб приховати від нас, хто вона, або уникнути відповідальності за скоєне.
— Повірте мені, вона не симулює.
— У такому разі поясніть мені, переконайте мене, щоб я могла переконати начальство. Їм потрібні відповіді.
Фібоначчі запросив Каміллу вийти в коридор, зачинив двері й кивнув на двох чоловіків, які чекали трохи далі.
— Котрий із них ваш начальник?
— Ні той, ні той. Просто ми в одній команді, але вони… не надто налаштовані колупатися в заплутаних справах. Обидва тільки й чекають виходу на пенсію. І, чесно кажучи, ми до такого в нашому місті не дуже звикли. І що ж нам робити? Правильно, доручити цю справу новенькій! Такий собі тест, розумієте?
Двоє чоловіків не зводили з них очей, їхні обличчя були напружені.
— Сходжу принесу нам кави, — тільки й відповів лікар Фібоначчі. — Вам — чорної і дуже солодкої?
— А ви вмієте читати думки!
— Почасти в цьому й полягає моя робота. Пройдіть, будь ласка, в сусідній, двадцять перший, кабінет, ми зможемо там спокійно поговорити.
Камілла спостерігала, як лікар Фібоначчі обмінявся кількома словами зі своїми колегами. Потім молода поліціянтка знову зосередилася на підозрюваній. Вона не мала жодного уявлення про психіатрію чи психологію, але їй було важко повірити у версію лікаря. Що могло спричинити такий катаклізм у черепній коробці жінки? І що це за така амнезія? Наприклад, чи жінка ще вміла рахувати? Чи знала вона принаймні своє ім’я, пам’ятала, хто вона?
Нарешті вона зайшла до сусідньої кімнати, обставленої дуже просто: ліжко в кутку, два стільці, комод і крихітна душова кабіна. Камілла підійшла до вікна. Іній чіплявся за шибки, здавалося, що скло ось-ось розлетиться на друзки. Унизу побачила свою темно-зелену машину між двома каретами швидкої допомоги. Стоянка була переповнена.
Лікарні, як і кладовища, ніколи не пустують.
Камілла зняла парку з хутряною підкладкою, роззирнулася, щоб розвіяти знервованість, і подивилася на своє відображення в дзеркалі над раковиною. Обличчя змарніле. «Я надто багато працюю, і це розслідування навряд чи додасть здоров’я», — зітхнувши, подумала. Їй здавалося, що вона постаріла на п’ять років. Мабуть, тому, що очі, зазвичай такі блакитні, ніби згасли, та й холод не пошкодував шкіру. Камілла відтягнула потріскану нижню губу, торкнувшись перенісся кінчиком указівного пальця. «Ти занадто худа, люба дівчинко. Занадто худа…»
Потім вона поправила комір кремової блузки і застебнула ґудзики на піджаку, підібраному в тон, мовби намагаючись у такий спосіб відновити рівновагу. Важко сказати чому, але психіатр змушував її почуватися некомфортно відтоді, як вона приїхала до нього. Мабуть, через цей орлиний профіль і великі чорні зіниці, які, здавалося, проникали в самісіньку глибину душі.
Увійшов Марк Фібоначчі з двома стаканчиками гарячої кави й штовхнув двері підбором.
— Сідайте, будь ласка, мадемуазель Ніжинскі. Сподіваюся, ви маєте час. Те, що я збираюся розповісти — це ніби похмурий роман-трилер, п’ятсотсторінкова поїздка на американських гірках.
— Я маю стільки часу, скільки треба. Важливо, щоб ми докопалися до суті і з’ясували правду.
— О так, правду…
Фібоначчі підійшов до вікна, де Камілла стояла кілька хвилин тому. Якусь мить він мовчав, притуливши стаканчик до вуст. Потім повернувся до неї.
— Людський мозок здатен вдаватись до найнеймовірніших хитрощів, щоб захистити психіку. Він постійно пристосовується, відбудовується на своїх руїнах… Він навіть може заманити самого себе в пастку. Підсунути собі фальшиві спогади й видати їх за справжні. Переконати нас, наприклад, у тому, що на нас напали в їдальні, коли ми навчались у школі, навіть якщо цього ніколи й близько не було. Знаєте, як називається цей феномен?