І от котрогось дня він почав її пестити. Подолавши страх, дівчина підпустила його до себе. Бо хоч їй і не дуже подобалися його дотики, те, що вона переживала, було таке незвичайне, яскраве й заборонене… Цей чоловік із густою сивуватою бородою, з незбагненним виразом очей, був старший за її тата, але це не мало значення: вона була готова на все заради нього.
* * *
Жулі мала справу з хижаком найгіршого ґатунку. У Калеба Траскмана була тактика удава. Спершу повільно обвивається навколо тебе красивими словами, жестами, обіцянками, потім досхочу розважається, потім доходить до крещендо, аж доки ти задихнешся. Він знищує тебе, руйнує. Цей чоловік — втілення диявола, такий самий жорстокий збоченець у реальному житті, як і в своїх романах. Доказ цього — він викрав її. Він перейшов усі межі.
А вона тримала їхні стосунки в такій суворій таємниці, що навіть найкращій подрузі Луїзі не виповіла свого секрету. Що ж до її щоденника, то він гнив десь у лісі, у залізній коробці, якої ніхто ніколи не знайде. Не кажучи вже про те, що тоді Траскман приїхав до Сагасу під вигаданим іменем і орендував шале неофіційно, без договору з агенцією нерухомості. Ніхто не звертав на нього уваги. Та й минуло відтоді пів року. Її ніколи, ніколи не знайдуть.
Дівчина була переконана: якщо вона не підіграє, то так тут і помре. Його совість не мучитиме. Бо він був за своєю суттю жорстокою людиною. Його історії були втіленням самої темряви, він був здатен невтомно на тисячах сторінок описувати найбридкіші знущання або повільну агонію персонажів. Треба хоча б дати собі шанс розгадати його загадку… Тоді вона, може, придумала б спосіб обдурити його, щоб за першої ж нагоди вибратися із цієї пастки.
Жулі знову потягнулася до дошки. Прямокутник, намальований на аркуші паперу, трохи клею. Схоже, за його задумом вона мала приклеїти всередину фігури щось відповідної форми. За це дістане винагороду. А що тут є у вигляді такої фігури, крім шматків газет на стінах?
* * *
Калеб не хотів фотографуватися, але любив малювати й фотографувати. Ось вона гола сидить на столі. Тут її зап’ястки прив’язані до билець ліжка. У ті моменти він не торкався її. Вона була його моделлю. І це їй чомусь подобалося. Як і те, що він читав її щоденник, існування якого вона не змогла приховувати від нього довго. Відтоді він залишив за собою право читати його і заборонив згадувати його ім’я. Калеб Траскман у щоденнику Жулі мав залишатися просто «він».
У принципі між ними не було нічого строго сексуального, але стосунки були вкрай дивні. То він розповідав їй, як розкладаються трупи. Іншим разом — який, на його думку, був би найжорстокіший спосіб померти. Розказував про розтини, місця злочинів, поліційні процедури, а ще зізнався, що якби не писав, тоді точно скоював би злочини. Навіть приклав руку до її горла і стиснув — ніжно, не завдаючи болю. Вона мало не знепритомніла. Жулі ненавиділа хтивий блиск у його очах, коли він таке робив або вимовляв слова типу «злочин», «насильство» чи «збочення». Ніби в такі моменти щось прокидалося у ньому. Щось справді жахливе.
Жулі ставало страшно. Вона регулярно казала собі, що більше не піде до нього, що це вже занадто, але… завжди поверталася. Присягалася, що більше не прийде, якщо це повториться. Як тільки знову…
Тривогу викликали й миті, коли вона відчувала, що він щирий. Коли він повторював, що без неї його перо висохне. Що коли її не буде поруч, він більше не зможе творити й нічого не буде вартий…
Аж до того дня, коли він сказав, що мусить поїхати. Це сталося десь за два місяці після приїзду. Робота над книжкою «Сенонес» — так звалося уявне місто, в якому розгорталися його сюжети — просувалася дуже добре, і невдовзі він уже мав її здавати видавцеві. Калеб хотів, щоб Жулі покинула все й поїхала з ним. До нього. На північ Франції. Вони жили б разом на його віллі біля моря, вона була б там вільна й щаслива…
* * *
Вона запам’ятала розмір прямокутника й підійшла до однієї зі стін. Обережно взяла шматок газети, який, здавалося, підходив за розмірами. Він більш-менш вписувався у рамку. Просто був трішки ширший і трішки коротший. І все ж вона приліпила його до дошки й повернулася у центр кімнати. Він спостерігав за нею?
— Хочеш знати, про що там пишуть? — закричала. — Про туристку, яка пролежала вісім днів у яру, вісім днів страждала від болю, перш ніж її знайшли. Ти цього хочеш?! Обговорювати жахіття, якими ти живишся?
* * *
Вона не наважувалася подивитися йому в очі й сказати, що не поїде з ним, що цього не буде, хай навіть не намагається вмовити. Вона просто одного дня не приїхала в шале, а решту літа просиділа в своїй кімнаті, боячись зустрітися з ним. Плакала ночами на самоті у ліжку. Вона ніби усвідомила все, що він з нею зробив. Усвідомила, як він грався з нею… З її тілом… Як вона могла дозволити йому таке? Як вона могла уявити себе поруч із таким чоловіком? Він був утричі старший за неї, і, передусім, їй слід було визнати: вона не кохала його.