Вона повернулася до школи, так і не отримавши від нього жодної звістки. Але щодня уявляла, як він гнівається. Дуже довго їй ввижалося, ніби Калеб Траскман спостерігає за нею, ховаючись за рогом чи на узліссі, що він спіймає її і змусить поплатитися за те, що покинула його.
Із часом вона перестала про це думати. Думала, що він назавжди пішов з її життя.
* * *
Нічого не вийшло, і вона знала чому: Калеб не терпів приблизності. Газетна вирізка мала точно вписуватися у рамку. Тож вона взяла свою вирізку й скористалася нею як мірилом.
Спробувала ще кілька разів. Розміри різних газетних шматків ідеально вписувалися у прямокутник, та все було марно. Жулі відчувала: завдання не може бути таким тривіальним. Траскман терпіти не міг пересічності й очікував від неї чогось більшого, ніж проста геометрична логіка. Розгадка мала бути лише одна.
— Ти хворий виродок, — пробурмотіла вона. — Кінчений психопат!
Жулі не могла зрозуміти… Якщо річ була не тільки в розмірі, це означало, що зміст не менш важливий. Але на що звернути увагу? Їй знову захотілося плакати, але вона напружила м’язи обличчя, щоб зупинити сльози. Зараз він, мабуть, спостерігає за нею, запустивши руку в густу бороду. І насолоджується.
Вона зібрала останні сили й заходилася шукати далі на стіні по лівий бік від ліжка. Її цікавили лише ті газетні вирізки, розмір яких відповідав зразку, який вона дбайливо зберігала. «Після вбивства дружини й дітей він направив пістолет на себе», «89-річну жінку побили за 5 євро», «Підпалив себе через звільнення з роботи». Заголовки ніяк її не чіпляли. На що звертати увагу? На місце події? На дату публікації?
Дівчина залізла на матрац. Витягнула шию, щоб роздивитися усе над собою. Уявила, як цей божевільний писака вирізає й прикріплює ці вирізки на стінах і стелі. Та на це, мабуть, пішли тижні, місяці! Він хотів, щоб Жулі прокинулася серед цих тисяч трагічних історій.
Вона стояла посеред ліжка, коли її погляд раптом упав на усміхнене обличчя. Жулі здалося, що під її ногами розверзлася прірва. Вона знайшла те, що мала знайти. Тремтячими кінчиками пальців узяла газетну вирізку. «Моторошне зникнення дівчини в Сагасі». На фото біля велосипеда позувала вона сама.
Жулі тримала в руках статтю, де розповідалося про її трагедію. З тексту випливало, що вона зникла кілька днів тому. Тобто весь цей час вона перебувала під дією наркотиків, адже нічого не пам’ятала. Викрадення, очевидно, відбулося в місці, яке вона добре знала, саме тоді, коли вона виходила з лісу до дороги…
Восьмого березня зникла сімнадцятирічна Жулі, яка живе з батьками в Сагасі. Дівчина не повернулася з велопрогулянки в горах, а її велосипед знайшли на узліссі, біля автостоянки на підйомі між Сагасом та Альбіоном. Батьки Жулі дуже хвилюються. Тато дівчинки звертається до всіх, хто міг її бачити і може надати хоч якусь інформацію. Жандармерія, своєю чергою, відкрила розслідування за фактом зникнення.
У Жулі виникло моторошне враження, ніби вона побувала на власному похороні. Геть спустошена, дівчина впала на коліна. Вона нічим не відрізнялась від усіх інших жертв, яких спіткало лихо… Ось і про неї так само офіційно холодно написано на газетній шпальті. Просто ще одна новина серед багатьох інших. І Калеб Траскман хотів, щоб вона про це знала. Тут, у цих стінах, вона була ніхто й ніщо.
Вона думала про своїх рідних, про батька-жандарма, який напевно переверне землю й небо, аби повернути її додому. Жулі уявила їхній стан, їхній відчай. Ні, цього не мало статися! На що сподівався Траскман? Що вона буде його маріонеткою? Оце вже ні, виродку! І мовби на підтвердження цього дівчина вискочила на середину кімнати й розірвала газетну вирізку на клапті. Після цього кинулася до ліжка, сіла біля нього й обхопила коліна руками, не зводячи очей з коридору. Чи прийде він?