Лізанна була ошелешена не лише неймовірною наявністю цієї статті в коробці, знайденій на долівці покинутої хатини, а й датою на ній… П’ять років тому в цій аварії загинули її батьки.
Але газеті, яку вона тримала в руках, було вже десять років.
14
На порозі Віриного шале стояла жінка, яка трусилась від холоду. Від її дихання вії та брови вкрилися інеєм. Губи потріскалися. Віра відступила вбік, щоб впустити відвідувачку разом з поривом снігу, і швидко зачинила за нею двері. Гостя потупала ногами на килимі, зубами стягнула рукавички, зняла мокру шапку й похукала на руки. Її чорне, як ебенове дерево, волосся контрастувало з блідим, ніби знекровленим, обличчям. Віра була абсолютно переконана, що ніколи раніше не зустрічала цієї жінки.
— Я думала, що не дійду, — нарешті сказала гостя. — Холод собачий…
Вона зняла свій рюкзак і поклала його додолу. Скинула куртку.
— На щастя, позначки на деревах уздовж стежок добре видно в світлі ліхтаря. Цей ліс здається нескінченним, тут дуже легко заблукати.
Жінка була маленька й тендітна. З першого погляду її можна було прийняти за підлітка, але якщо роздивитися ближче, помітні ставали риси, що вказували на старший вік. «Як і казав Андре, десь тридцять років», — подумала Віра, стоячи перед нею, неначе щит. Жінка, зовсім не збентежена, дивилась на неї своїми чорними очима.
— Не думаю, що ви могли б знайти місце, більш відрізане від світу, але я таки вас знайшла.
— Хто ви?
Незнайомка не приховувала свого здивування, яке швидко змінилося розчаруванням:
— Ви мене не впізнаєте…
— Ні. Вибачте.
Жінка зітхнула, помітно занепокоєна Віриною відповіддю.
— Зрозуміло… Я подолала таку дорогу, а вона мене не впізнає!
Тоді перевела погляд на вогонь у грубі.
— Дозволите? Мені треба відігрітися, бо розпадуся на шматки. Мушу визнати, з мого боку нерозважливо було вибиратися сюди в таку погоду.
Віра відійшла вбік, коли жінка пішла до груби, навіть не дочекавшись, доки її запросять. Вона простягла руки до тепла, наблизила до вогню обличчя, потерла волосся і зітхнула з полегшенням. Хоч скільки Віра шукала в пам’яті, нічого не могла згадати. Ця дивна непрохана гостя була справжньою загадкою.
За кілька хвилин вона припинила свої маніпуляції і пішла взяти роман з пошкодженою обкладинкою, який лежав на кріслі.
— То це ви її знайшли… Біля бензобака, правильно? У кожнім разі, гадки не маю, де ще я могла б її загубити. Я така забудькувата, маю звичку губити різні речі й навіть важливі папери, і це часто створює мені зайві клопоти.
— Це правда, я справді знайшла цю книжку й забрала з собою, вибачте. Але вона лежала на мокрій землі, і нікого поблизу не було…
— Не страшно. От і не вір у те, що доля влаштовує все на краще! Адже цю книжку я несла вам.
— Не розумію.
— Без цієї книжки мені було б дуже важко вас переконати. І я бачу закладку, тобто ви вже почали її читати. От і добре, це заощадить нам час.
— Заощадить час для чого?
Незнайомка сором’язливо усміхнулася.
— Я авторка цього роману, — сказала вона скромно. — Мені цікаво, чи сподобався вам початок?
Віра не могла зрозуміти, що тут діється. Те, що вона переживала, було ненормально. Звідки взялася ця жінка? Чого хотіла від неї?
— Послухайте, — спокійним голосом мовила Віра. — Ви авторка цього роману — чудово. І ви майстерно вмієте розповідати історії, судячи з того, що я вже встигла прочитати. Але ж ви прийшли сюди не для того, щоб запитати мою думку про ваш твір, чи не так? Я не маю жодного уявлення, хто ви, і запевняю, що ніколи не бачила вашого імені, перш ніж натрапила на цей роман.
— Все нормально, це літературний псевдонім. Я підозрювала, що звичайні читачі не помітять цього фокусу, але ж ви лікар-психіатр — тож я думала, що для вас усе буде очевидно.
Віра насторожилася. Ця жінка не тільки знала, де її знайти, але взагалі забагато знала про неї.
— Скільки часу минуло відтоді?.. — вела далі гостя. — Чотири роки? Ви тоді тільки почали працювати, геть молода лікарка. Щойно закінчили навчання. Звичайно, відтоді багато людей відвідало ваш кабінет. Людей, які пережили більше, ніж ви можете уявити.
«Колишня пацієнтка», — раптом подумала Віра. Незважаючи на те, що вона досі не могла впізнати своєї співрозмовниці, волосся на її руках встало дибки, а в голові пролунав сигнал тривоги. Коли жінка відвернулася, Віра про всяк випадок кинула короткий погляд на кочергу. І намагалася зберігати самовладання. Якщо її відвідувачка досі страждала на якийсь психічний розлад, одне неправильне слово могло вмить загострити ситуацію.