16
Жулі вдалося виявити три глибокі отвори в комірках поролону. Один — праворуч від умивальника. Другий — в іншому кінці, біля дошки. Третій — посередині дверей. Вони були майже непомітні, але достатньо великі, щоб стрельнути дротиком чи стежити за ув’язненою. І найголовніше, вони були закриті з того боку таким самим поролоном — Жулі могла просто вставити вказівний палець і намацати його.
Саме так він і стежив за нею. Три отвори давали йому змогу повністю контролювати простір. Чи забивалася вона в куток, чи притискалася до стіни — ніяк не могла опинитися в сліпій зоні. Викрадач міг уважно стежити за кожним її рухом: бачити, як вона ходить у туалет, вмивається, спить чи плаче. Він також запросто міг вистрілити в неї стрілою з транквілізатором, від якого вона знепритомніє.
Там, у в’язниці, яку створив божевільний, кожна хвилина неспання була гірша за попередню. Щоразу вона на мить забувала, де зараз. Із заплющеними очима вона уявляла себе вдома, у своїй кімнаті. Їй наснився кошмар. Якийсь моторошний сюжет із переслідуванням, криками й перекошеними обличчями… Вона розсувала штори й сонце купало кімнату в своїх теплих променях, а мама кликала її на сніданок… От тільки розплющивши очі, вона знову бачила той самий зловісний калейдоскоп. Уперше її погляд зупинився на одній статті — про трирічну дівчинку, яка відійшла надто далеко від мами й утопилася в озері.
Кімнату освітлювала лампочка, яка ще жодного разу, відколи Жулі була тут, не гасла. Дівчина лежала на матраці, поринувши в роздуми, аж раптом почула якесь шкряботіння у кінці коридору. Вона побігла на той звук, як собака кидається до миски з їжею. У намальованому прямокутнику на підлозі з’явилася таця з їжею. Таця, яка стала її винагородою, коли вона змирилася з тим, що мусить приклеїти на дошку статтю про власне зникнення.
Вона подивилася на принесені харчі. Чашка молока, йогурт, кілька круасанів і пластикова ложка. Отже, там, у зовнішньому світі, був ранок. Потім вона кинулася на підлогу й натиснула на віконце, через яке поневолювач тричі на день подавав їй усе необхідне для життя. Воно не зрушило з місця ні на сантиметр. По той бік вочевидь був замок.
— Чому ти ховаєшся?! Відчини двері!
Вона ніколи не бачила ні рук, ні обличчя свого ката. Не чула його голосу. Кат прочиняв віконце, пропихав туди тацю і одразу зачиняв. Прочекавши так довго, Жулі зрозуміла, що наступну порцію їжі вона отримає лише тоді, коли поставить тацю точно на те саме місце — у клятий прямокутник, намальований на підлозі, щоб він міг дістати її, не заходячи досередини.
Жулі сіла на ліжко з дарами від свого поневолювача на колінах. Свіжі круасани!.. Отже, цей кінчений психопат ішов вулицею, усміхався людям, вітався з пекарем — «Добрий день, мадам! Як ваші справи? Мені, будь ласка, пару круасанів!» — і при цьому він викрав молоду дівчину. Жулі майже чула, як продавчиня з усмішкою відповіла: «Гарного дня, пане Траскмане! Пишіть нам гарні історії!». Можливо, у нього навіть були сусіди. Діти, що граються на вулиці, за кілька метрів від нього, чоловік, який доглядає свій сад і ввічливо вітається з ним, навіть приблизно не уявляючи, що відбувається по сусідству.
Жулі розламала круасан на крихітні шматочки й повільно жувала, щоб розтягнути сніданок. Адже після цього сніданку їй лишалося тільки чекати обіду. Мабуть, доки що він вирішив не показувати свого обличчя. Вона ретельно жувала, дослухаючись, як клацають її зуби. Жоден сторонній звук не порушував похмурої тиші її в’язничної камери, окрім дзижчання вентилятора під стелею. Щось усередині нього стукало об лопаті, шматок металу чи щось подібне. Напередодні ввечері вона намагалася накрити голову подушкою, щоб більше не чути цього нестерпного клацання, але вентилятор на пару з лампочкою тепер займав весь простір у її черепній коробці. Як довго вона протримається, перш ніж збожеволіє?
Закінчивши сніданок, вона поставила тацю на місце, незважаючи на шалене бажання розбити її об двері. Шпигунське око, озброєне дротиками з транквілізатором, безсумнівно, спостерігало за нею. Тож вона мудро здалася. Не провокувати його, навіть якщо вона мріяла встромити спицю в одну з тих дірок. Здаватися зламаною, щоб він принаймні підійшов і поговорив з нею. Жулі намагалася тримати себе в руках, але пальці тремтіли й серце калатало. Що це було — тривога чи те лайно, яке він впорснув їй?
Вона підвелася і почала ходити по кімнаті. Це пішло їй на користь. Крокуючи кімнатою, вона запам’ятала точну кількість кроків між кожним предметом меблів, кожним кутом. Усього двадцять один крок, щоб обійти весь простір.