Вона поставила собі мету: зробити це п’ятдесят разів поспіль. Завжди треба ставити перед собою цілі — цього вона навчилася завдяки спортивним змаганням. Вони допомагають вистояти, надихають на боротьбу й дають змогу бачити перспективу. Перші кілька підходів вона лічила кроки. Потім котрогось разу вона забула порахувати. Вона навіть забула, що ходить. Жулі думала про своє минуле життя, навчання у старших класах, про своїх друзів, про собаку… Про батьків… Вона вже бачила сніг на вершинах гір і верхівки сосен у долині. На повній швидкості вона мчала вниз по схилах, сп’яніла від запаху сирої землі.
Жулі уявила, як батько шукає її, оглядає кожен сантиметр лісу, як вигукує її ім’я на річковому березі й схилах яруг. Її тато — не з тих, що здаються. А потім дівчина подумала про маму, якій дуже не подобалося, коли дочка їздила на велосипеді сама в гори. Боялася, що з нею може статися нещасний випадок, що вона може невдало впасти. Якби тільки вона могла подати їм знак, що вона тут, жива, неушкоджена, що скоро повернеться додому! Вона віддала б усе, щоб їх заспокоїти.
Це її вина. Ніколи й нізащо вона й близько не повинна була підпускати цього хворого виродка. Навіщо вона взагалі перетнулася з ним? Чому поїхала в шале біля Чорного озера, нікому ні слова не сказавши? Чому дозволила йому повірити, що він може зробити її своєю іграшкою? Яка ж вона була наївна! Все, що їй потрібно було зробити, це посвятити в таємницю свою подругу Луїзу, і зв’язок із татом, хоч і досить умовний, але був би встановлений. Її батько був чудовим слідчим, він би перевірив цю зачіпку!
— Пробач, — голосно промовила вона, сподіваючись, що її мучитель слухає її. — Це гидко — те, як я покинула тебе… Я знаю. Гидко й боягузливо. Але я боялася, боялася втратити все, боялася покинути своє життя. Мені дуже шкода. Усе мало бути інакше. Ми можемо поговорити про це, якщо хочеш. Ми можемо знайти якесь рішення. Я впевнена, що його можна знайти.
Ніякої реакції. Нічого не відбувалося, тож вона заповзла на ліжко й заплакала. Вона часто зривалася, знала, що слабка, і сльози текли самі собою. Її охопив глибокий відчай. Вона не бачила виходу із цієї в’язниці. Могла стукати, кричати — ніхто її не почує. Якщо Калеб Траскман не принесе їй їжі, якщо перекриє воду, вона помре. Він був тією рукою, яка годувала рибу в акваріумі. Усе дуже просто.
Вона в полоні Калеба Траскмана, і цілком усвідомлює, що він не ризикне відпустити її живою. Він побудував усе це для неї. За його наказом прийшли робітники, щоб обшити стіни звукоізоляційним поролоном і підвести сюди воду й електрику. І ніхто з них не поцікавився, навіщо це? Жоден з них не дивився новин? Жулі гнівалась на них — тих людей, що насолоджуються свободою, хоча опосередковано були відповідальні за її нещастя.
Щоразу, коли дівчина дозволяла собі виплакатися, їй ставало легше. Вона навіть із подивом виявила, що налаштована оптимістично. Жулі переконувала себе, що сотні поліціянтів невтомно шукають її зі службовими собаками. Що про неї говорять по телевізору. Шукають свідків. А в соціальних мережах збирають на пошуки людей. Що невдовзі відчиняться двері й вона зможе обійняти своїх батьків. Це буде найщасливіший день у її житті.
Але двері не відчинилися.
Ні того дня, ні наступного.
17
Стоячи посеред кімнати, Віра відчула, як прискорюється її пульс. Колишня пацієнтка психіатричного відділення лікарні в Меці — тут, із нею, в самому серці неосяжного засніженого лісу…
— Освіжіть мені пам’ять, — мовила якомога нейтральнішим голосом.
— Ви не запитаєте, як я вас знайшла?
— Справді, краще почати з цього питання…
Намагайся не засмучувати її. Вірин мозок працював як навіжений. Вона повинна була згадати за будь-яку ціну. Психоз? Істерія? Депресія? Жінка попрямувала до бібліотеки, а Віра пішла закрити кухонну шухляду, де зберігалися ножі.
— Мушу визнати, що один із ваших колишніх колег, Філіп Ломбард, полегшив мені завдання. Він досить балакучий чоловік…
Вона взяла книжку, мовчки погортала, потім поставила на місце й стала далі оглядати полиці.
— Справи в нього, до речі, йдуть добре. Психіатричне відділення ще ніколи не було таке заповнене. У наші дні психи схожі на опале листя, їх згрібають купами. Скажіть, невже серед усіх цих детективних романів у вас немає «Таємниці Iндiанського острова»{8}? Це мій улюблений!
Німфоманка? Перверзний нарцис? Хоч як Віра намагалася зосередитися, ніяк не могла згадати цієї жінки.
— Вона в Андре — того чоловіка, який вказав вам дорогу до мого будинку. Мав повернути ще кілька місяців тому, але… Постійно забуває.