Вказівний палець Зофії Енриш тепер ковзав по корінцях книжок з психіатрії.
— Це божевілля, ота ваша хвороба через хвилі. Кажуть, що з такою чутливістю людина не може перебувати поріч навіть із вимкненим мобільним телефоном?
Вона не дала Вірі сказати й слова, торохтіла далі:
— Я читала про все це перед тим, як прийти до вас. Деякі стверджують, що це просто в голові… Як це називають — психосоматика?
— Страждати від жахливих мігреней, блювоти чи псоріазу — це реально, повірте мені. Якщо ви читали про це, то маєте знати, що мобільний телефон постійно випромінює імпульсні мікрохвилі — а вони проникають крізь шкіру та стінки судин — а також магнітні поля та інфрачервоне випромінювання, що спричиняють нагрівання всіх тканин та органів.
Зофія Енриш, трохи роздратована, схопила важкий том посібника з діагностики психічних розладів.
— І саме для компенсації свого несприйняття техніки ви набрали з собою всі ці посібники? Включно з цією бісовою біблією психіатра?
Вірі не сподобався тон, яким жінка дозволяла собі з нею розмовляти, але вона не показала цього.
— Вони належали попередньому господареві будинку. Він теж був лікарем-психіатром.
Незнайомка витріщила очі.
— Лікар-психіатр? І це ви мені тоді казали, що збігів не буває? А що ж це, як не збіг?!
Вона заходилася гортати книжку з переліком усіх психічних захворювань.
— Де зараз чоловік, який жив тут перед вами?
— Я не знаю, — сухо відповіла Віра.
Їй набридли запитання і страшенно не подобалося, як розвиваються події. За її спиною вікно обліпили сніжинки. Під дахом свистів вітер. Завірюха розгулялася. Віра сердилася на свого нестриманого колегу. Як він міг вибовкати колишній пацієнтці місце, де вона ховалася?
Віра глянула на «Дівчину, що вийшла з тіні». Зофія Енриш… На мить задумалася — і враз вибір псевдоніма здався їй цілком очевидним.
— Шизофренія, — прошепотіла Віра. — Анаграма Зофія Енриш{9}.
— Параноїдна шизофренія, якщо геть точно, — відповіла жінка. — Але, погодьтеся, під такий діагноз вкрай важко підібрати псевдонім. Проте слово «параноїдна» важливе, чи не так? Поширені симптоми: зорові та слухові галюцинації, параноїдні марення. Деякі пацієнти вірять, наприклад, що події, про які вони знають заздалегідь, відбудуться насправді… Бачите, я теж могла б бути психіатром, який повторює красиві формули з книжок.
Нарешті вона згадала. Віра кивнула, коли в її пам’яті вималювався образ.
— Пророцтва… Звісно, тепер я вас згадала. Тоді ви не були брюнеткою, і волосся було значно довше. А ще ви дуже часто одягалися у все червоне. А от імені вашого ніяк не можу згадати…
— Зофія. Не переймайтеся, так мене тепер усі називають. Зофія Енриш.
— Гаразд… Зофія. Першого разу ви прийшли до мене в кабінет із величезним блокнотом, у якому сторінка за сторінкою записували драматичні історії. І запевняли мене, що кожна подія сталася за кілька днів або тижнів після того, як ви її записали.
Молода відвідувачка поставила фоліант на місце й заходилася порпатися у своїй великій туристичній сумці. Вийняла блокнот, про який ішлося, і швидкозшивач.
— Приємно, що за стільки років я не зовсім стерлася з вашої пам’яті. Блокнот досі зі мною. Як і хронологічна підшивка газетних статей, у яких повідомлялося про здійснення кожного мого пророцтва. Здійснилися усі, без жодного винятку. Жодного разу я не помилилася.
Вона поклала теку на стіл і розгорнула її. Віра почувалася пригніченою і дуже схвильованою. У її гості були обморожені пальці. Імовірно, вона провела попередню ніч у своїй машині чи в старій пекарні, на підлозі, а потім подолала кілька кілометрів по снігу з сумкою, яка виявилася набагато важчою, ніж здавалося на перший погляд. Її візит мав певну мету, і ця мета могла бути небезпечна.
— Ви поставили мені діагноз «параноїдна шизофренія», — вела далі Зофія. — Переконали мене, що зі мною щось не так.
— Я була не єдиним вашим лікарем. Діагноз поставив консиліум психіатрів і…
— Це не має значення! — відрізала колишня пацієнтка. — Ви взялися опікуватися мною. Я довіряла вам! Робила все, як ви мені казали, дотримувалася вашого плану лікування, приймала антипсихотичні препарати, які ви мені призначили. Той коктейль, від якого я страшенно погладшала, стала схожа на картоплину й почувалася назавжди відірваною від світу… Зомбі серед живих.
Віра хотіла б негайно випити, просто щоб розслабитися. Здебільшого параноїдні шизофреніки не знають про свою хворобу, їхні галюцинації чи марення для них — реальність. Вони можуть вести дуже складні дискусії з людьми, які існують лише в їхніх головах, їсти, жити в компанії тих людей та, якщо їхнє середовище було відповідним, вести цілком нормальне життя, доки кохана людина, друг чи колега не помітить тривожних ознак. Зіткнувшись зі своїм психічним розладом віч-на-віч, деякі зуміли змиритися з ним і подбати про себе, за умови, що вони приймали ліки й регулярно відвідували психіатра. Так, пригадувала Віра, було у випадку з «Зофією».