— Правило, яке визначає час між моментом, коли подія доходить до мене, і її реалізацією, досі не дуже зрозумілий момент. Чому іноді це займає два дні, а іноді два роки? Але не можна заперечувати фактів. У моєму блокноті дві тисячі п’ятсот вісімдесят чотири передбачення, і всі вони збулися. Це для вас шизофренія?
— Я вам вірю, Зофіє. Питання не в цьому.
— Я не шизофренік. У мене є дар, який робить мене особливою. Хтось спілкується з духами, хтось знаходить джерела води чи вміє бачити аури близьких людей. Я відчуваю певні трагедії до того, як вони стануться. Але нам не подобаються відмінності в нашому суспільстві. Ми ненавидимо те, чого не розуміємо, те, що вибивається за рамки закону, науки, релігії. Тому цей дар зробив мене у ваших очах і в очах ваших колег психічно хворою.
— Ви помиляєтеся.
— Я знаю, що ви вважаєте мене не тим, ким я є. Але чому деякі люди не можуть бути більш чутливі, ніж інші? Ви чудовий приклад зі своїми хвилями. Хіба ні? Ви їх не витримуєте, хоча вони невидимі і ніхто не звертає на них уваги.
— Це не має стосунку до вашої справи, це…
— Чому мені ви вліпили тавро психічної хвороби? Чому ви можете бути чутливі до того, чого не видно, не чутно, що не має запаху, а я — не можу? Я завжди мала ці видіння, ще з дитинства. Усвідомлення, що я можу відчувати трагічні події. Якось я вирішила записати мимоволі отриману інформацію і потім дослідити її. І виявила, що події, які я бачила, згодом справді стаються. Аварії, вибухи, пожежі, зникнення людей. Усі ці нещастя руйнують життя цілим родинам. І де тут безумство? Де божевілля? Що я вигадую? Зовсім нічого. І, можливо, я могла б використати свою енергію, щоб знайти спосіб допомогти цим людям, хоча б спробувати попередити їх про те, що на них чекає. Вам не здається, що це могло б змінити долі людей?
Віра подивилася на радіостанцію. Їй хотілося, щоб Андре вийшов на зв’язок зараз.
— Я досі не розумію, навіщо ви подолали такий шлях, — сказала вона. — Як бачите, я все покинула. Я більше не займаюся психіатрією, не маю ніякого зв’язку з лікарнею. Єдине, чим я займаюся зараз — відбудова хутора разом з іншими гіперчутливими до електрики людьми, з надією, що колись зможу жити в ньому в хороших умовах і, можливо, навіть приймати екотуристів. Вибачте, але решта в минулому, і я вам більше нічим не можу допомогти.
Зофія Енриш витріщилася на Віру. Вона починала сердитися.
— Ви мене не слухаєте. Мені не потрібно, щоб мене лікували ні ви, ні ваші колишні колеги, бо я не хвора! Ви змарнували два роки мого життя і майже переконали мене, що все це лише плоди моєї хворобливої уяви. Ефект Марти Мітчелл{10}, вам так не здається?
Віра кивнула. Іноді психіатри помилково вважали, що пацієнт марить, тоді як насправді він розповідав про цілком реальну подію.
Зофія махнула рукою, мовляв, усе гаразд, проїхали, а Віра відступила на крок назад.
— О, не бійтеся! Я справді припхалася до вас отак просто, зі своїми давніми історіями й обличчям, яке, мабуть, лякає. Вибачте, будь ласка.
— Нічого, не переймайтеся.
— Я не збираюся ні мститися за щось, ані завдати вам шкоди. Ні, в жодному разі. Ви знаєте, я не погана людина. Радше зовсім навпаки. Я тут лише для того, щоб нарешті використати свій дар з користю і допомогти вам.
Віра здригнулася.
— Допомогти мені? Що ви маєте на увазі?
Жінка не відповіла. Вона зняла шарф і повісила його на спинку стільця. Для колишнього психіатра був очевидний лише один висновок: Зофія припинила будь-яке лікування. Вона була дуже худа, під очима залягли темні кола. Звичайно, на деякий час замкнена вдома й відрізана від світу через свою хворобу. Може, вона переживає загострення шизофренії? Віра не могла сказати напевно, але відчувала, що слід бути особливо обережною.
— У вас було якесь передбачення щодо мене? Ви бачили щось, що… може зі мною статися?
Жінка кивнула.
— Покажіть мені.
— Усьому свій час. По-перше, я маю довести вам, що я не божевільна і що ви помилялися. Скажімо, — додала вона без плавного переходу, показуючи на кавник на плиті, — я хочу трохи кави. З цукром. Багато цукру. Я виснажена. Мені це дуже потрібно.
Віра принесла кавник, чашку й рафінований цукор.
— Пам’ятаєте, я розповідала вам, що пишу з дитинства? — вела далі Зофія. — У мене завжди була багата уява, і мені подобалося описувати словами ті образи, що я бачила у своїй голові. Так само було, коли я писала цю книжку, «Дівчина, що вийшла з тіні». Це розслідування якось уранці вирвалося з глибин мого мозку й ніяк не відпускало мене. Я вклала в цю книжку своє серце і душу, і не могла відірватися, доки не дописала, мовби охоплена творчою лихоманкою. Це були неймовірні відчуття.