Вона взяла роман і розгорнула його на закладці. Віра подала їй каву і налила собі щедру порцію горілки. Коли запропонувала Зофії, та відмовилася.
— Дякую, але мені краще не пити… Спиртні напої можуть викликати марення.
«Цікаво, що ж це таке?», — подумала Віра, помітивши, як її відвідувачка дивиться на напівпорожню пляшку горілки.
— Запевняю вас, я не алкоголічка, — Вірі здалося, що вона має пояснити. — Просто одна-дві склянки на день допомагають мені… впоратися з усім цим.
— Я, звісно, не фахівець, але мені здається, дві чарки горілки щодня уже слід вважати алкоголізмом.
Віра нервово розсміялася від такої відвертої відповіді. Одне було зрозуміло напевно: ця жінка не соромиться казати все, що думає.
— Повернімося до вашої книжки, якщо ви не проти.
— Моя книжка, так… Видавничий світ дуже складний, і спершу її ніхто не хотів публікувати. Що казали видавці? «Занадто банально», «таке вже було», «надто сира»… Для них «Дівчина, що вийшла з тіні» була просто черговою історією про жертву й мучителя. Зрештою я знайшла одне невелике провінційне видавництво, яке в мене повірило. Роман вийшов два роки тому накладом усього лиш тисяча примірників. Однак у нас було вкрай мало шансів продати більше, враховуючи кількість трилерів, які з’являються щотижня… Але це не мало значення, головне, що книжка побачила світ. Мене це порадувало. Це довело мені, що я здатна щось зробити зі своїм життям.
Вона поклала в чашку дві грудочки цукру, перемішала й відпила. А Віра ковтнула горілки. Спирт обпік горло, й це пішло їй на користь.
— Тоді я їздила на провінційні ярмарки, щоб заявити про себе, кілька читачів купили в мене книжку, і мені вдалося трохи заробити на додачу до того, що я маю від випадкового прибирання. Що ж, бачу, ви вже почали читати. Ця дівчина зникла. Розумієте?
— Важко зрозуміти якось інакше. Тут усього два персонажі.
Зофія передала їй книжку.
— Прочитайте наступний розділ. Лише тоді я покажу те, що доведе вам, наскільки ви щодо мене помилялися.
18
Виявляється, з вечерею краще не затягувати. Коли вперше згасло світло, Жулі здивувалася. Щось клацнуло і її в’язниця занурилася в цілковиту темряву. Протести нічого не змінили. Вона навпомацки пройшла вздовж правої стіни, наштовхнулася на край унітазу, вдарилася об металевий каркас ліжка і стала чекати, коли повернеться світло. Почалися довгі години мук, найтяжчі відтоді, як її тут ув’язнили.
Їй здалося, що то якась несправність, але з часом з’ясувалося — ні. Два кліки тепер переривали її щоденну рутину. Світло — вдень. Темрява — вночі. Ніякого проміжного стану, ніяких варіацій у цьому непорушному механізмі. Жулі уявила, як Траскман клацає вимикачем, грається з нею, як вчений з піддослідними щурами. Її кат контролював усе, навіть відпочинок. Недарма він забрав у неї годинник, позбавивши її будь-якого уявлення про час. Вона була одним із персонажів його роману, над якими він мав абсолютний контроль.
Темрява виявилася гіршою за безперервне освітлення. Вона уособлювала небуття. Жулі мовби осліпла, не могла орієнтуватися в просторі, наче відмежувалася від самої себе. Все, що залишилося — це ліжко, її пліт посеред океану. Часто вона лягала й крутилась у ліжку по кілька годин, шум вентилятора ставав дедалі гучніший і врешті-решт у неї починало дзвеніти у вухах. А коли вона, виснажена, засинала, завжди лунало ще гучніше клацання, яке виривало її із цього ефемерного спокою.
Якщо ж заснути не вдавалося, ця нескінченна ніч була підземеллям у підземеллі, нестерпним психічним стражданням, коли єдиним бажанням було вже не звільнення, а повернення світла. Особливо тому, що іноді у цьому міжсвітті їй чулися голоси. Вони нашіптували, що смерть саме схожа на цей стан. Тож коли лампочка нарешті знову засвічувалася, Жулі відчувала мало не вдячність. Страшні голоси змовкали. Вона була замкнена, залишалася бранкою, ніщо в цих стінах не могло замінити сонця — але світло електролампи приносило тепло й життя. Жулі зрозуміла, що лише одним натисканням кнопки, не торкаючись її і навіть не наближаючись, Калеб Траскман мав безмежну владу над нею. Як вірус, він збирався знищити її зсередини.
Жулі вже не орієнтувалася, скільки часу минуло. Дні наче ставали дедалі коротшими, і їй здавалося, що вона більше спить. Тому вона спробувала рахувати дні. Снідаючи, вона непомітно відривала шматочок круасана й скручувала в кульку. Потім ховала їх у щілину між перегородкою і ліжком.
Кожна залишена там маленька кулька ще більше віддаляла її від батьків. Вона постійно намагалася уявити, що вони роблять. Яким стало їхнє життя після її зникнення. Вони нескінченно супроводжували її в цьому сумному повсякденні. Вони і Калеб Траскман. Але все інше поступово стиралося. Одного разу протягом кількох хвилин вона не могла згадати назви своєї школи.