Поступово її життя наповнилося численними ритуалами. Вона ходила кімнатою після кожного прийому їжі, вранці — в один бік, пополудні — в інший. Їй подобалося відчувати лінолеум босими ногами — вона знала напам’ять звуки своїх кроків залежно від того, де саме вона була в кімнаті. Вона рахувала газетні статті від підлоги до стелі, справа наліво. Завжди опускала кришку унітазу після того, як змивала воду, застеляла ліжко по-армійському ідеально рівно, щодня кидала свій спортивний костюм у прямокутник біля входу. Наступного дня її завжди чекало чисте вбрання. Іноді їй було цікаво, чи живе тут іще хтось, окрім Траскмана. Коли вони вперше зустрілися, він сказав, що його дружина хвора і вже багато років перебуває в психіатричній лікарні. Але, може, була ще економка? Чи садівник?
Увечері, коли згасало світло, вона вже не старалася зразу лягати спати. Ходила кімнатою наосліп. Спершу натикалася на речі, але потім навчилась орієнтуватись у темряві мов серед білого дня. Вона почала розмовляти зі стінами. Постійно повторювала, що їй конче треба звідси вибратися, інакше вона збожеволіє. Казала, що не буде намагатися втекти. Вона знала, що він десь там, і сподівалася, що він її слухає.
Коли відчувала, що скоро він має принести їжу, сідала на край матраца, ледь нахилившись, одна нога трохи попереду, наче на старті. Щойно помічала рух біля віконця, Жулі кидалася до дверей. Одного разу вона побачила його руку. Іншим разом кат мало не торкнувся її пальців, перш ніж дверцята грюкнули, ледь не травмувавши її. Жулі ставала дедалі спритніша й прудкіша, і вже знайшла оптимальний маршрут: по діагоналі до коридору, відскочити до стіни, уникаючи гальмування, і таким чином зберігаючи якомога більше сили для трьох останніх великих кроків… Але Траскман завжди її випереджав.
Іноді вона також кидалася до отворів у поролоні. Вона лежала на ліжку, вмивалася або вдавала, ніби пісяє, і зненацька, мов блискавка, кидалася до найближчого отвору. Одного разу, лише одного разу, вона побачила, що дірку заткнули. «Попався!», — вигукнула вона. І відчула якусь незбагненну ейфорію. Вигадуючи хитрощі, щоб розвинути свою спритність, щоб заманити його в пастку, щоб переслідувати його, вона намагалася уникнути своєї голгофи.
Водночас, попри все, множилися темні думки. Бажання перекрити раковину і затопити кімнату ставало все сильнішим і сильнішим. Як і бажання перестати їсти, або вдаритися головою об будь-яку тверду поверхню, щоб поранитися і змусити його піти на контакт. Це була її зброя, простір усередині неї, якого він усе ще не міг контролювати. Вона завдала б шкоди собі, але і йому теж. Їй просто бракувало сміливості.
Що ж до статей на стінах, то вони діяли їй на нерви, але вона однак їх читала, за винятком тих, де йшлося про зникнення. Вона також завела звичку вибирати куточок, де її не можна було помітити, і вночі йти і знімати їх, а потім ховати під матрац. Траскман не міг повірити своїм очам. Деякі історії були гірші за її власну. Брати помирали від отруєння чадним газом, батьки втрачали синів, яких збивали машини, автобуси падали в урвища. А ця жінка, яка допустила, щоб її донька втопилася в озері. Вона заслуговувала щонайсуворішого покарання. Жулі знала кожне слово напам’ять. Дослідження чужої біди приносило незначне полегшення. Вона хоча б жива.
Та від цього її персональне пекло не ставало менше. Особливо вночі. Хоч би скільки вона подумки проговорювала шахових партій, які зазвичай її заспокоювали, сон завжди був уривчастим, а страх не полишав її. Усі органи чуття постійно були напоготові. До нескінченних годин дня додалися ті, що штовхали її із жорстокою повільністю до нового дня, однакового в усіх відношеннях. Інколи від виснаження вона провалювалася, наче на дно безодні, й знову розплющувала очі, коли вже було світло. Так, ніби воно й не зникало напередодні. Здавалося, що час зупинився, і вона опинилася в пастці разом із ним, у своєрідному стоп-кадрі, де майбутнього більше не існувало. Потім вона вела найскладнішу з внутрішніх битв, щоб відірватися від ліжка і вхопитися за рятівні круги, які представляли її ритуали. Вмиватися, слухати звук своїх кроків, їсти, читати, рахувати…
Одного разу, прокинувшись, щоб сходити в туалет, вона виявила, що кришка унітазу піднята. Вона так злякалася, що всі м’язи її тіла заклякли. Невже вона забула опустити її перед сном? Ні, вона ніколи не забувала. Це могло означати тільки одне. І це було жахливо.