Лізанна повернула Генрі журнал. Дівчина почувалася ніяково. Виходить, самозванка, яка вдає із себе її, проводила справжнє розслідування, як справжній журналіст. Вона досі нічого не розуміла в цій заплутаній історії, але настав час братися до справи. Вона поклала чорну коробку собі на коліна і відкрила її.
— Розкажіть мені про цю плівку.
Кобб підвівся, мовчки зробив кілька кроків, помітно стурбований.
— Як вам вдалося її повернути? — запитав він напружено.
Лізанна вирішила йому довіритися. Очевидно, цей студент був наляканий навіть більше за неї. Тож вона розповіла йому все від самого початку — аж до наліпки, за номером з якої вона й зателефонувала. Вона також згадала про пограбування, яке сталося приблизно три місяці тому. Для неї було очевидно, що це якось пов’язано з бобіною.
Ввічливо вислухавши, Генрі Кобб виклав теки з сумки на свій стіл.
— Зрозумійте мене правильно… Мені не потрібні неприємності. Наступного тижня в мене дуже важливі іспити, і я повинен добре підготуватися. Ідіть додому, й послухайтеся моєї поради: забудьте про те, що ви знайшли.
— Намагалася забути, але не можу. Уявіть себе на моєму місці! Мені конче треба зрозуміти, чому ця жінка вдавала мене. Чому я виявилася вплутаною в цю історію? І що в біса означає цей фільм?! Обіцяю, що у вас не буде проблем. Ніхто не знає, що я прийшла до вас. Я була дуже обережна, дзвонила вам з одноразового телефону. Єдиний зв’язок між нами — цей номер на коробці.
Іще не закінчивши речення, Лізанна простягнула йому коробку.
— Хай залишиться у вас. Щойно я вийду звідси, ви більше ніколи про мене не почуєте. Але дуже вас прошу… Мені треба зрозуміти, що до чого.
Запало довге мовчання, під час якого він ніби зважував «за» і «проти». Потім нарешті кивнув. Він схопив коробку й зірвав етикетку, перш ніж повернув її.
— Гаразд. Але щойно я вам усе розповім, дороги назад, можливо, більше не буде. Буде надто пізно.
— Уже й так надто пізно…
20
Можливо, Траскман сидів прямо тут, на матраці. Дивився на неї, гладив її волосся. Але як могло статися, що Жулі нічого не чула й не відчувала? А вранці, коли принесли тацю, їй сяйнуло: він щось підсипав! Коли він хотів зайти, підмішував снодійне чи ще якусь гидоту в її їжу. Це пояснювало, чому він досі не пробував торкнутися її. Значить, він дозволяв собі це задоволення, коли вона була без тями. Шокована цим очевидним фактом, вона ледве стрималася, щоб не закричати. Але мусила тримати себе в руках за будь-яку ціну. Він прийшов сюди, тільки-но дізнався, що вона спить, і це було для неї несподіваною можливістю. Що як тут криється шанс утекти?
Передусім їй не слід змінювати своїх звичок. Ходити, думати. Лише одна з дерев’яних дощок могла слугувати зброєю. Траскман був міцний, кремезний, набагато сильніший за неї. Перемогти його голіруч — абсолютно утопічна ідея. Тож обережно дослідила свою потенційну зброю. Дійшла висновку, що ламати її надто ризиковано. Окрім шуму, який вона створюватиме, Калеб одразу це побачить. А спогад про дротик у спині був іще дуже свіжий…
Отже, резервний план. Оскільки Калеб прийде вночі, буде темно — якщо тільки він не увімкне лампи або не матиме при собі ліхтаря. Вона могла б вискочити й побігти наосліп до виходу. Це не проблема, оскільки тепер вона знала цю в’язницю як свої п’ять пальців. Але двері мали залишатися відчиненими. Це було доволі вірогідно, бо зсередини немає замка.
Але тепер були й інші проблеми. Вечорами він накачував її наркотиками, але звідки їй знати, в яку саме їжу їх підкладено? Жулі не знала, як часто він приносив їй страви з сюрпризом. Їй здавалося, що ніякої закономірності не було. І навіть якби їй вдалося виявити, в яку страву підсипано препарат, як вона могла уникнути споживання їжі? Якщо вона поставить тацю, не торкнувшись їжі, це викличе підозру або роздратування. Так, це найскладніше в усьому задумі.
Коли принесли чергову вечерю, Жулі, як завжди, схопила її і пішла до ліжка. Уважно оглянула їжу. Стейк із картопляним пюре, яблуко, склянка води. У якій формі було снодійне? Краплі? Таблетки? Чи мало воно смак, який треба маскувати? Чи мало колір? Дівчина намагалася пригадати, що вона їла в попередні дні. І не знаходила ніяких підказок.
Вона відчула клубок у горлі від думки, що втратить свідомість, і цей монстр наблизиться до неї, обнюхає її, торкнеться її, але мусила доїсти все, що було на таці. Проте вона пересувалася з тарілкою в руках, вдаючи, що читає статті під час їди. Може, він і спостерігав за нею, але навряд чи це викликало б підозру. Він ніяк не міг здогадатися, що бранка планує втечу.