Лізанна уважно вслухалася в кожне його слово. Юнак говорив тихо. За ніби картонними стінами з одного боку лунала музика, з другого — уривки розмов.
— Якось я помітив бобіну плівки на прилавку однієї дивної пари. Стрічка точно була не їхня. Вони торгували всіляким мотлохом типу м’ясорубок і душових лійок. А ця плівка просто валялася серед непотребу. Вони просили за неї десять євро. Нещасних десять євро. Коли я спитав, що на ній, чоловік сказав, що вони не знають, просто знайшли її на горищі в батьків. Жінка взагалі мовчала — здається, була п’яна в дим. Із цікавості я зазирнув усередину. Побачив нарізку на плівці, монтаж… Фільм редагували — імовірно, це був оригінал, тому вона мене зацікавила. Інтуїція підказувала, що треба брати.
Він розгорнув край стрічки.
— Монтаж, безумовно, не аматорська робота. Щоб досягти такого результату, треба багато техніки й обладнання. У моїй кімнаті в будинку моїх батьків був відеопроєктор. Там я вперше подивився цей фільм. Не можу передати, в якому стані я був після цього. Гадаю, ви розумієте, що я маю на увазі.
Лізанна мовчки кивнула.
— Я не знав, що робити з цим, — вів далі він. — Це ж якесь божевілля. Я був наляканий і водночас усвідомлював, що натрапив на дещо важливе. Думав показати це одному-двом приятелям, щоб дізнатися їхню думку, але… Тоді про цей фільм знав би не тільки я. А я цього не хотів. Це була моя знахідка. Я не знаю, як це пояснити…
— Думаю, що розумію.
— Тоді я згадав Лізанну Барт… Ну, ту Лізанну Барт. Вона ж дала мені свій номер телефону. Раптом мені здалося очевидним, що вона зможе мені допомогти. За кілька тижнів я вирішив зв’язатися з нею. Узяв із собою проєктор, і саме тут, на цій стіні, ми подивилися фільм…
Лізанна подивилася на місце, куди він вказував, навпроти ліжка. Вона уявила, як Лізанна-самозванка і студент Генрі Кобб сидять пліч-о-пліч на матраці в напівтемряві. На відстані світлових років від попкорнової атмосфери кінотеатру.
— Вона теж була вражена, зразу підтвердила мої побоювання і сказала, що це справді дещо жахливе й це неодмінно має залишитися між нами.
— Вона згадувала про вбивство?
Те, як він подивився на неї, і тиша, що настала після цього, дали відповідь на її запитання. Генрі Кобб підійшов до вікна. Він подивився на будинок навпроти. Крізь вікна він міг розрізнити силуети людей на подвір’ї.
— Передусім вона запитала мене, чи можу я якось непомітно оцифрувати плівку. Про всяк випадок важливо було зберегти фільм на іншому носії. У нас у коледжі є необхідне обладнання. Тож якось увечері я проник до однієї з монтажних кімнат і переписав усе на комп’ютер. Мушу зізнатися, що мене все це почало захоплювати. Я був втягнутий у неймовірне дослідження того жанру кіно, про який тільки чув. Снафф-відео{12}.
Від цього слова Лізанну охопив озноб. Вона вже чула про ці вбивства і тортури, зняті підпільно, на порнографічному тлі.
— Нас зацікавило питання, чи це був справді снафф, — пояснив він, — чи якась божевільна постановка з фальшивою кров’ю і трюками. Я довірив їй бобіну, бо вважав, що краще хай вона буде в неї, ніж у мене. А потім їй захотілося запитати думку фахівців — одного, другого, третього… Тоді вона й написала мій номер телефону на етикетці.
Він подивився на папірець, який крутив між пальцями. Без сумніву, він думав про те, що якби не цей клятий номер, Лізанна не стояла б перед ним, відкопуючи епізод із його життя, який він напевно хотів забути.
— Перед своїм від’їздом Лізанна дала мені два завдання. Перше: спробувати знайти людей, у яких я купив плівку, щоб спробувати дізнатися хоч щось про її походження. Тож я повернулася на блошиний ринок.
Він схопив свій смартфон, щось пошукав і показав Лізанні. На екрані було фото дівчини з фіолетовим волоссям, зроблене приблизно з відстані десять метрів. Лізанна збільшила масштаб — побачила практично ходячий труп із запалими щоками й великими темними колами під згаслими очима.
— Це була вона, — сказав Генрі Кобб. — Обличчя хлопця я не запам’ятав, а ось її з таким волоссям неможливо ні з ким сплутати. Того дня, коли я її сфотографував, мені пощастило: я повертався з блошиного ринку з порожніми руками, збирався спуститися в метро на Порт-де-ла-Шапель — і саме тоді побачив її. Я йшов за нею деякий час, аж до Крек-Гілл… Іти туди було страшно, тож я повернувся назад і послав фото Лізанні. Вона сказала, що цього достатньо, вона впорається.