— Що ж, це не те щоб зразок високої літератури, утім, жанр газетної статті такого й не передбачає, — сказав він. — Добре, що тобі вдалося записати свідчення того тракториста. Ти нагнала на нього страху, а це головне. Бракує тільки інформації про причину, чому шлагбаум так раптово опустився. А шкода!
— Завтра дізнаємося більше. Грегорі далі працюватиме над цією справою. Я надіслала йому номер свого контакту в Національній компанії французьких залізниць.
— Добре. Тим часом ми опублікуємо статтю в такому вигляді, як є, і подивимося, що буде далі. А як просувається робота над твоєю великою статтею про людей з електромагнітною гіперчутливістю? Зможеш здати її за два тижні?
Щомісяця «Нормандський вісник» публікував додаткові «спеціальні матеріали» на десяти сторінках. Для написання статті до наступного спецвипуску Лізанна вивчала історію чоловіка із Мон-Сент-Еньяну, який жив забарикадований у своєму будинку, в своєрідній клітці Фарадея, бо не міг більше витримувати електромагнітних хвиль і тепер не здатен був вести нормального способу життя. Вона зовсім випадково дізналася про існування людей, які потерпають від електромагнітної гіперчутливості, й почала глибоко вивчати цю тему.
— Усе гаразд, не хвилюйся. Ти отримаєш статтю вчасно.
— Прекрасно! Що ж, у такому разі я більше тебе не затримую. Хай тобі щастить найближчими днями!
Лізанна подякувала, поклала слухавку й пішла збирати валізу в завтрашню поїздку.
Після переїзду до Руану вона ще жодного разу не повернулася до свого будинку в Ле-Меніль-Амело, що за дві години їзди на північ від Парижу. Проникнення в її оселю і пограбування стало таким шоком, що вона вирішила взагалі переїхати з міста, водночас поховавши свою коротку кар’єру незалежної журналістки. Певний час вона намагалася працювати на себе, але швидко зрозуміла, як важко продавати свої твори. Замовлення надходили рідко через брак бюджету в редакціях, а також через те, що в нинішні часи інформацію треба обробляти негайно, подавати її швидко й ефектно. Передусім новини мають викликати ажіотаж.
Тож після того, як до її будинку вдерлися невідомі, вона змирилася, покинула все і знайшла більш спокійну роботу в Руані. «Нормандський вісник» саме шукав репортера для висвітлення місцевих подій. Тобто всіляких маловажливих новин на зразок «загубився пес». Великої слави такими статтями не заживеш, але це забезпечувало їй зарплатню і, найголовніше, давало змогу жити подалі від Ле-Меніля. Тепер вона винаймала квартиру на околиці Руану. І їй було там добре. Настільки добре, що всього за три місяці після переїзду вона вирішила: настав час раз і назавжди залишити в минулому своє попереднє життя. Навести лад в успадкованому від батьків будинку й звернутися до агентів з нерухомості, щоб виставити його на продаж.
Рано-вранці наступного дня вона приїхала в Ле-Меніль. Маленьке містечко було затишне, хоча й розташовувалось надто близько до міжнародного аеропорту імені Шарля де Голля. Тут люди прокидалися й засинали під звуки зльоту літаків. Будинок стояв осторонь, оточений кипарисами, за футбольним стадіоном, трава на якому побіліла від вранішнього морозу. Найближчі сусіди були дуже далеко. Лізанна припаркувала свій кабріолет на під’їзній доріжці, спорожнила повнісіньку поштову скриньку, і з острахом вставила ключ у замкову шпарину. Пограбування сталося одного вечора, коли вона була на пробіжці. Зловмисники проникли через задній двір, перевернули все догори дном, від підвалу до горища. При цьому все, що вони знайшли — ноутбук, гаманець і телефон.
Чималий шар пилу вже вкрив кахлеву підлогу. Деякі меблі досі були перекинуті або стояли криво. Злодії навіть порозбивали склянки й порцеляну з серванта. За кілька днів після приїзду поліції Лізанна замінила вікно, через яке вдерлися злодії, і вирушила до свого нового життя, залишивши в будинку все як є.
Відтоді це місце викликало у неї мурашки по шкірі. Вона більше ніколи не змогла б тут жити. І все ж таки цей будинок — одна з останніх речей, яка пов’язувала її з батьками після тієї жахливої трагедії, яка забрала їхні життя п’ять років тому. Часом на залізничних коліях застрягали трактори. А часом переповнені автобуси, у яких відмовили гальма, опинялися на дні урвища. Серед тих нещасних пасажирів, які загинули миттєво, були її батько й мати. Такі дві, здавалось би, однаково неймовірні події, але вони щодня заповнювали газетні шпальти. Лізанна добре це знала.