— Можете й мені надіслати? І, якщо не заперечуєте, заразом перекиньте й номер цієї самозванки.
Хлопець так і зробив, стиснувши губи.
— Так дивно, коли ви називаєте її самозванкою, — зізнався хлопець. — Якщо чесно, вона здавалася щирою, цілковито відданою своєму дослідженню.
Лізанна перевірила, чи отримала повідомлення. Захотілося зателефонувати на номер невідомої просто зараз, але вона стрималася. Треба було йти крок за кроком.
— Одне іншому не заважає, — відповіла вона. — І що, вона зрештою знайшла ту дівчину з фіолетовим волоссям?
— Не знаю. Коли я хотів знову зв’язатися з нею, аби повідомити, що я виконав друге завдання, натрапив на автовідповідач, і більше не мав від неї жодної звістки. Але я наполегливо дзвонив і дзвонив їй іще кілька тижнів… Подивіться…
Просто при Лізанні він зробив нову спробу. Автовідповідач, стандартне повідомлення, прочитане автоматичним голосом. Він дав відбій. На обличчі читалося каяття.
— Я просто… Я… Можливо, мені треба було розповісти комусь цю історію і спитати поради. Я не знав, що робити. Зрештою, я здався, сказав собі, що… що вона зникла разом із фільмом, що вона хотіла тримати це при собі і більше не розмовляти зі мною… Думаю, мені потрібне було виправдання, щоб закрити для себе цю тему.
Він зітхнув.
— Але ось тут ви, справжня Лізанна Барт, і кажете мені, що вас пограбували, і якісь невідомі люди вочевидь шукають плівку. Ви розумієте, чому я так нервуюся? Не думаю, що ті зловмисники, які вдерлися до вашого будинку, схильні жартувати. І це тільки підтверджує мою думку: цей фільм — справжня бомба.
Лізанна мовчки кивнула, намагаючись не квапити його. Генрі Кобб і так був на межі, не можна, щоб він замкнувся в собі. Студент завагався, потім опустив штору, створивши в кімнаті легку напівтемряву.
— Я мав би прогнати вас і вдати, що ніколи вас не бачив, але в глибині душі я також хочу знати, що сталося. Що сталося з… іншою Лізанною.
Хлопець увімкнув ноутбук.
— Друге, що вона попросила мене зробити — розкласти відзнятий матеріал у хронологічному порядку, працюючи над оцифрованою копією. Це забрало багато днів, я робив це після занять, і це була важка робота — переглядати зображення знову й знову, але я хотів довести справу до кінця. І довів…
Він тяжко зітхнув.
— Багато разів я був близький до того, щоб видалити файл і назавжди позбутися цього жахіття. Я казав собі: якщо хтось натрапить на нього, у мене будуть серйозні проблеми. Але, мабуть, я завжди сподівався, що Лізанна повернеться.
Молода жінка підійшла ближче. Він подивився на неї своїми яскравими чорними очима.
— Закінчивши цю надскладну роботу, я сховав файл у прихованих запаролених теках і більше не відкривав. Коли ви його побачите, у вас не залишиться сумнівів щодо природи цього фільму…
22
Віра намагалася зосередитися на читанні розділу з книжки «Дівчина, що вийшла з тіні». Але як тут зосередишся? Щоразу, коли вона намагалася нишком глянути на гостю, натикалася на погляд цієї Зофії Енриш, прикутий до неї. З нерухомим, незбагненним виразом обличчя, як у воскової статуї. Зіниці яскраві, ніби у вовка в темряві. Що вона мала на увазі? Як, на її думку, вона може допомогти?
Колишня пацієнтка спорожнила кавник, додавши в кожну чашку астрономічну кількість цукру. На середині сторінки Віра швидко глянула у вікно: сніг далі шмагав по склу. Вітер шелестів верхівками сосен і свистів під дахом. Її відвідувачка не зможе знову вирушити в дорогу сьогодні ввечері, і сказати, що ніч з параноїдним шизофреніком викликала тривогу — не сказати нічого. На жаль, горілка в крові майже не полегшувала стресового стану.
— Старий Ведмідь викликає Віру!
Вторгнення цього знайомого голосу в свинцеву атмосферу шале зігріло її серце.
— Це Андре, — пояснила вона, підводячись. — Чоловік, який показав вам дорогу сюди. Ми регулярно обмінюємося новинами.
— Дідусь хвилюється. Як мило з його боку!
Віра взяла мікрофон.
— Старий Ведмедю, це Віра! Прийом!
— Ну що, та жінка вже дісталася?
Віра повернулася до Зофії, яка досі не зводила з неї очей і прислухалася до розмови. Вимкнути гучномовець не наважилася.
— Так, не хвилюйся, усе гаразд. П’ємо каву.
— Ти її знаєш?
— Поговорімо про це пізніше. Я дам тобі знати, коли буду вільна, добре?
Хвилина тиші. Потім знову озвався Андре:
— Тоді поспіши, будь ласка. Ти ж знаєш, я не можу заснути без солодкої мелодії твого голосу! Поки не забув: я ходжу конем на b5. Ти здивована, чи не так? Дружня порада від мене: не зводь очей з королеви.