Зневіра поступово долала її, і зрештою вона безсило скрутилася на ліжку. Але в ту мить, коли кімната поринула в темряву, вона подумала, що це сон: з одного отвору виривався промінь світла. Вона припала до отвору оком і придивилася. Сонячне світло просто тут, за якийсь метр від неї. Тобто зараз день. Траскман обдурив навіть її циркадні ритми. Вона спала вдень і жила вночі, це зменшувало ризик того, що непроханий денний гість зможе щось почути, незважаючи на поролон.
Крізь отвір вона побачила ряди черепів, розставлених у нішах. Книги в бібліотеці. Ліворуч — старий стілець з ремінцями, увінчаний своєрідним металевим куполом. Електричний стілець як декорація… Далі — килим на дерев’яній підлозі й шматок стола. Це був кабінет Калеба Траскмана. Божевільне місце, де він писав свої романи. Так близько до місця, де він тримав її в полоні. На додачу до всього, мов знущаючись, перед нею стояв стаціонарний телефон. Дівчина закричала від люті. Телефон міг врятувати її, але був недосяжний.
Крізь інші отвори нічого не було видно. Можливо, вони виходили до закритих кімнат без вікон. Ігноруючи біль у голосових зв’язках, вона кричала, знову й знову. Чи почув би її хтось? Листоноша? Кур’єр? Сусіди? Вона напружила слух, але не почула навіть шуму в трубах. Будинок був абсолютно порожній. Жулі прихилилася до стіни. Втомлена і безголоса.
Якщо Траскмана немає вдома, куди він поїхав? Де він зупинився? Жулі уявляла, як він розмовляє з друзями, обідає в ресторані зі своїм редактором або просто йде вулицею, оточений перехожими й навколишнім шумом. Люди, барви, життя… А вона була сама, з хлібними затичками у вухах і мисками холодного супу. Поки вона чекала його, схрестивши пальці, щоб він повернувся і нагодував її, усвідомлюючи як ніколи, що на вулиці небезпечно, що його можуть збити, він може потрапити в автокатастрофу… Що, як вона захворіє, доки його немає вдома? Хто їй допоможе?
Одного разу, після періоду сну, вона розплющила очі й більше не побачила світла. Вона встромила середній палець в отвір: він знову був заткнутий. Те саме і з іншими отворами. Калеб Траскман повернувся. Мабуть, він знайшов циліндри поролону на підлозі… Вона сіла на ліжко, підтягнувши коліна до грудей. Жулі відчувала його гнів за те, що вона розгадала його хитрість, коли він міняв дні і ночі місцями. Вона знехтувала заборонами і зазирнула по той бік стіни, на територію, яка була для неї заборонена. Вона не послухалася його.
Пізніше вона почула різкий звук віконця, схожий на гуркіт гільйотини. Жулі обережно ступила вперед. На підлозі лежав конверт. Дівчина підняла його. Усередині лежав картонний прямокутник, на якому було написано засторогу, від якої вона похолола: «Ніколи не намагайся втекти, інакше…».
Невпевненим рухом вона перевернула картку й мало не знепритомніла.
На фото з молодої жінки живцем знімали шкіру…
25
Їй негайно треба випити, щоб збадьоритися. Лізанна схопила пляшку віскі, яка вціліла після вторгнення грабіжників. Налила собі велику склянку й добряче ковтнула, трохи скривившись. Вона терпіти не могла міцних спиртних напоїв, але знала, якими ефективними вони бувають. Чекаючи, доки він почне діяти й допоможе зняти стрес останніх кількох годин, вона дивилась на чорну коробочку і флешку, що лежали на столі у вітальні. Що ж їй робити з цією бридотою?
По-перше, їй довелося приховати ці дві версії фільму, про всяк випадок. Який такий випадок? На випадок, якщо вони повернуться? Вона почувалася такою самотньою у цьому великому ізольованому будинку. Незважаючи на те, що змінила замки й зачинила віконниці, страх підказував їй, що ніщо не завадить зловмисникам проникнути всередину. Настільки, що вона завагалася: може, оселитися у готелі, чи негайно повертатися до Руану? Щоб заспокоїтися, повторювала собі, що грабіжники не могли знати, що ця плівка в неї. Вони спробували щастя майже три місяці тому, шукали всюди, нічого не знайшли й забралися. Крапка.
Вона розстібнула чохол однієї з диванних подушок, ножем розрізала поролоновий наповнювач і запхнула коробку всередину. Після чого все повернула на місце, викинула зайвий поролон, спробувала опертися на подушку. Чудово! Просто й ефективно. Що ж до флешки, то її вклала в чайний пакетик, який потім залишила на дні шухляди, серед купи кухонного начиння. Так, щоб ніхто не помітив. Цієї миті вона зауважила, що віскі починає діяти. Але як тільки склепила повіки, знову побачила ті бридкі свинячі голови, фонтан крові з горла жертви, чоловіка з бичачою головою прямо з Дантового пекла. Імовірно, ці образи переслідуватимуть її ще довго.