У будинку було надзвичайно холодно. Дівчина увімкнула котел і поклала сумку в своїй кімнаті нагорі. І тут невідомі зайди все обшукали. Гардеробна, ліжко, ванна кімната… Навіть дзеркало було розбите. Молода жінка дивилася на своє відображення. Розбите на друзки обличчя: одне блакитне око вище за інше, чудернацький ніс, викривлений рот. Кошмарне обличчя, яке, щойно вона поворухнулася, почало спотворюватися, аж доки її губи відкотилися назад і оголили ясна. Лізанні раптом перехопило подих, мовби якась рука зсередини схопила за горло й намагалася задушити. Дівчина закричала й нажахано відсахнулася.
Кинулася вниз, увімкнула телевізор. О, саме музичний канал. Зробила звук якомога гучніше. Їй потрібен шум.
Чудовисько, що випливає з безодні, оце відчуття, ніби рука виповзає з глибини її тіла, задуха… Уже не вперше з нею таке. А ще були спогади про минулі події, які ставали дедалі розпливчастіші. Лізанні доводилося постійно зосереджуватися, щоб пригадати певні речі, імена…
Поки будинок прогрівався, купила в місцевому магазині коробку заморожених запіканок. Покупки, як і її округлі стегна й щоки, свідчили про залежність від нездорової їжі. Повернувшись, Лізанна звернула увагу на цілу гору пошти зі скриньки. Оформлення документів, рахунки, повідомлення про вручення рекомендованих листів. Вразив уміст одного з конвертів: їй пропонували подовжити квартальну оренду абонентської скриньки в поштовому відділенні в Ам’єні, термін якої закінчувався за тиждень. Абонентської скриньки?! «BP144, Лізанна Барт, Ам’єн». Але вона ніколи не орендувала ніякої абонентської скриньки!
Лізанна зварила собі каву, підсолодила її двома шматочками цукру й зателефонувала до поштового відділення. Співробітник на тому боці телефонної лінії підтвердив, що абонентську скриньку було орендовано на її ім’я майже три місяці тому. Лізанна спершу подумала, що йдеться про тезку, але, за словами її співрозмовника, адреса, вказана в контракті, справді була її — у Ле-Менілі. Поклавши слухавку, дівчина була геть спантеличена. Вона ніколи не бувала в Ам’єні. Мабуть, сталося якесь непорозуміння…
Не зволікаючи, вона пішла до місцевого відділення в Ле-Менілі, щоб забрати рекомендований лист зі своїм новим водійським посвідченням і свідоцтвом про реєстрацію, про викрадення яких вона подала заяву одразу після пограбування. Забігла до мерії Гуссенвіля, щоб забрати своє постійне посвідчення особи, і, проковтнувши бутерброд, вирушила в напрямку Ам’єна. Треба було розібратися з тією абонентською скринькою.
Діставшись туди, зустрілася зі співробітником, з яким раніше говорила по телефону. Той показав їй договір, який вона нібито заповнила й підписала. Лізанна намагалася зберігати самовладання: це був не її почерк і не її підпис. Очевидно, що хтось видавав себе за неї.
— Мені так незручно! Зовсім вилетіло з голови, — збрехала вона, повертаючи йому документ. — І, звичайно ж, я гадки не маю, де мій ключ. Можна мені якось отримати доступ до своєї скриньки?
Чоловік здивовано подивився на неї, глянув на посвідчення, яке вона простягла, і понишпорив у шухляді.
— З вас буде стягнуто штраф за загублений ключ, — пробурчав.
Він підвів її до стіни абонентських скриньок, розблокував комірку номер 144 і повернувся за свою стійку. У маленькій комірці Лізанна знайшла коричневий конверт. Товстий. Без печатки. Його просто залишили там. У горішньому кутку нашкрябана нашвидкуруч адреса: «Атіс-Монс, Промислова набережна, 34».
Співробітник пошти помітив її розгубленість, коли вона повернулася до нього з пакетом у руках. Вона попросила ще раз показати договір, сфотографувала його, заплатила десять євро за загублений ключ, і повідомила, що не подовжуватиме оренди скриньки. Потім повернулася до своєї машини. Їй потрібен був спокій і тиша.
Не було жодних сумнівів, що саме та людина, яка орендувала цю абонентську скриньку під її іменем, написала адресу на конверті і, за логікою речей, опустила конверт у скриньку. Але коли? І головне — чому? Лізанна переглянула сторінки договору: оплата готівкою, у графі для номера мобільного телефону нічого не написано. Інакше кажучи, вона не мала змоги вийти на слід самозванки.
Дівчина розірвала конверт і вийняла з нього маленький ключик та круглий чорний пластиковий футляр з наліпкою, на якій було написано номер телефону. Коробка — з тих, на яких угорі завжди однакові написи: «Film H. C.»
З острахом вона відкрила кришку футляра.
Усередині лежала бобіна.
Восьмиміліметрова кіноплівка.