— Що ви сказали?
Жінка знизала плечима.
— Нічого важливого.
Вона вже збиралася відійти, але Віра схопила її за руку.
— Ви щось пробурмотіли, я чула! Я майже впевнена, що ви назвали ім’я моєї доньки — Емілі.
— Ви помиляєтеся. Я взагалі нічого не бурмотіла.
— Скажіть мені, чого ви хочете? Чому ви до мене прийшли? Як усе це стосується мене?
Коли Віра втратила контроль над емоціями, відвідувачка вирвалася з її рук і повільно відійшла. Зофія Енриш полізла в сумку й дістала банку сардин в олії.
— Не заперечуєте, якщо я відкрию бляшанку і сяду в куточку? Я маю спальний мішок. Можу бути непомітною, як мишка, тож не заважатиму вам. Чесно кажучи, я падаю з ніг, і не уявляю, як сьогодні пішки повертатись назад до міста. Ба більше, що навіть якщо я дійду до хутора, дорога, вочевидь, замерзла. А я не маю сил ночувати в машині чи пекарні. Мені треба перекусити й трохи поспати…
Віра заплуталася в павутині, з якої не могла вибратися. Вигнати цю жінку з дому було рівнозначно її вбивству. Усі спроби змусити її заговорити можуть лише загострити ситуацію. Фактично лишався один варіант: дочекатися, коли зійде сонце і вгамується хуртовина. Однак вона думала про те, як їй вдасться зв’язатися з Андре так, щоб непрохана гостя не підслухала їхньої розмови.
— Гаразд, — нарешті відповіла вона. — Але ви займете кімнату.
— Про це не може бути й мови. Досить того, що ви люб’язно дозволяєте мені залишитись у вас… Ні, я не можу прийняти…
— Ви так находилися, що вам треба добре відпочити. Я спатиму в кріслі. Я й так частенько це роблю. Засинаю з книжкою.
Усмішка осяяла обличчя Зофії Енриш. Уперше з моменту її приходу.
— Якщо ви наполягаєте…
Потім вона дістала з сумки консервний ніж і взялася відчиняти бляшанку.
— Сідайте до столу, — запропонувала Віра. — Якщо хочете, є суп і трохи часникових сухариків…
— Ні-ні, дякую. Усе добре.
Вона почала їсти свої сардини пластиковою виделкою.
— Розкажіть, як ви стали психіатром, — попросила з напханим ротом. — Що спонукало вас вивчати зламані мізки? Мене давно вже це цікавить.
Віра не хотіла говорити про такі інтимні речі з колишньою пацієнткою, про яку вона, зрештою, більше нічого не знала. Воліла тримати дистанцію. Що менше вона розповідатиме про себе, то краще.
— Коли дійшло до вибору спеціалізації, я віддала перевагу лікуванню людської психіки, а не тілесних недуг. Мене ніколи не цікавила, власне кажучи, соматика.
— Де ви навчалися?
Віра виявилася заскоченою зненацька. Вона хотіла б відповісти одразу, але це було неможливо. Жінка заходилася порпатись у своїй пам’яті. Інформація була недоступна, мовби заблокована прямо біля воріт її свідомості.
— Я… Вибачте, здається, у мене якийсь провал у пам’яті. Перепрошую…
Зофія Енриш витерла масні губи тильною стороною долоні.
— Не хвилюйтеся, зі мною це постійно буває. Особливо коли пишу. Імена героїв, які я записувала сотні разів, раптом вивітрюються з моєї голови. Мені доводиться шукати їх на попередніх сторінках… Вочевидь, це один зі шкідливих наслідків самотності, певні спогади більше не відроджуються зовнішніми контактами, розмовами, і ми врешті-решт забуваємо.
Вона підчепила виделкою ще одну сардину й засунула її собі в широко роззявлений рот.
— А як ви думаєте, психіатр може вилікувати себе самого? Це ті запитання, які не дають мені спокою. Чи ходять дантисти до дантистів, терапевти до терапевтів? А психіатри ходять до психіатрів?
— Ні, психіатр не може лікувати себе самого, бо дисфункціональний мозок здатен переконати себе, що все гаразд. Типові приклади — шизофренія і параноя.
— Ви знову згадуєте про ці хвороби… То ви досі думаєте, що я шизофренік?
— Вибачте, але вже пізно. Піду приготую щось поїсти.
— Ах, ритуали…
— Ритуали, атож. Отже, ми заповнюємо свої дні й виживаємо в ізоляції. Ви досі не хочете назвати мені свого справжнього імені? Я так і не згадала, як вас звати.
Жінка підійшла до раковини, злила олію з бляшанки й викинула її у смітник. Потім розгледілася у приміщенні.
— А де туалет?..
— Надворі, — відповіла Віра. — Ходити туди — той іще квест. Але коли немає вибору…
— Вибору немає.
Зофія надягла куртку, взулася, взяла ліхтарик і вийшла. Віра секунду вагалася, а потім кинулася до сумки своєї гості й швидко її обшукала. Пляшка води, кілька консервів, трохи одягу, консервний ніж, складаний ножик. Гаманця вона не знайшла — Зофія Енриш, мабуть, узяла його з собою. Але на самому дні сумки лежав великий коричневий конверт.