Віра швидко визирнула у вікно й побачила світло в туалеті. У неї було ще трохи часу. Вона вийняла конверт, відкрила й виявила всередині велику пачку паперу. На першому аркуші було написано заголовок та ім’я.
ВІДЛЮДНИКИ
Зофія Енриш
Це був рукопис, над яким, схоже, працювала її відвідувачка. І який принесла сюди з собою, подумала Віра. Навіщо так себе обтяжувати? Відчувала потребу писати щодня, будь-де, щоб не втратити зв’язку з історією, яку оповідає? Чи тут крилося щось інше? «Відлюдники»… Як вони двоє цього вечора, застрягли в хатині під час завірюхи. Вона здригнулася від цієї думки. Звичайно, це міг бути просто банальний збіг обставин.
На наступній сторінці цитата з Агати Крісті: «От і зосталося позаду все моє звичне життя». Це з роману «Таємниця Iндiанського острова». Потім почався текст, написаний від руки:
Дорога була нескінченною. Довгий-довгий шлях крізь світ ворожої рослинності, де кожна сосна з її чорним стовбуром і засніженими гілками була схожа на свою сусідку, настільки, що мені здавалося, ніби я не рухаюся вперед. Найстрашніше, безсумнівно — холод, цей потік льоду, як удар кинджалом у живіт. Холод, який можна було відчути навіть у коренях зубів, якщо ти мав нещастя дихати ротом. Холод, від якого можна збожеволіти.
Але я наполегливо йшла вперед, не змигнувши оком, незважаючи на біль. Я хотіла втекти від монстра, тому йшла за позначками, намальованими на корі. Вони привели мене до шале, захованого в глибині лісу. Туди, куди монстр ніколи не прийде по мене. Принаймні я щиро на це сподівалася, бо знала, що він іде слідом за мною, і досі, хоч би де я ховалася, завжди мене знаходив.
Це було видовище…
Віра підняла голову, коли крізь вікно блиснув промінь світла. Її серце закалатало. Вона швидко поклала папери назад у конверт, а конверт — у сумку. Ледве вона прихилила сумку до стіни, як двері відчинилися, білий подих хуртовини війнув досередини. Зофії Енриш насилу вдалося зачинити за собою двері.
— Молитимуся, щоб мені не треба було ввечері бігти ще раз, — сказала вона, знімаючи черевики. — Я думала, мої сідниці примерзнуть до унітазу…
Віра мовчала, скам’яніла від прочитаного. Ця жінка, мабуть, уявила ці перші рядки нового роману ще кілька тижнів тому. Чому ж Вірі здалося, що початок ідеально передає те, що, імовірно, відчувала Зофія Енриш, ідучи до шале? Холод, позначки на стовбурах, ліс… Усе це було правдою.
«У вас було якесь передбачення щодо мене? Ви бачили щось, що… може зі мною статися?», — питала Віра трохи раніше. Жінка відповіла ствердно.
Голос Андре знову пролунав у неї в голові: «Дружня порада від мене: «Не зводь очей з королеви».
Зофія Енриш притиснулася чолом до вікна, ніби хотіла краще роздивитися щось надворі.
— Знаєте, я бачила сліди навколо вашої хатини. Вони ваші?