— Які сліди ви маєте на увазі?
Письменниця повернулася до дверей і покликала Віру підійти. Тоді вона відчинила двері рівно настільки, щоб побачити глибокі сліди навколо шале, які ще не повністю припорошив сніг. Віра звернула увагу на їхній розмір: дуже великі, із зигзагоподібними борознами. Звісно, чоловічі. Потім подивилася на чобітки Зофії: звичайно, розмір не збігався. Тоді вона підійшла до протилежного вікна, визирнула — і помітила сліди біля фундаменту. Нещодавно там хтось був. Вона зсунула фіранки, кинулася до дверей і, здригнувшись, замкнула їх на засув. Хто міг тут вештатися?
— Це не я і не ви, — резюмувала Віра. — Сьогодні вранці я також помітила, що з номерного знака моєї машини змели сніг. Я думала, що ви до цього причетні…
Зофія похитала головою. Вона знову стала серйозною, а її очі видавали справжній страх.
— Він уже тут… Рано чи пізно це мало статися.
— Хто «він»?
— Монстр…
— Про якого монстра ви кажете?
Зофія Енриш знизала плечима, взяла сумку і попрямувала до кімнати. Перед тим як відчинити двері, вона обернулася.
— Він не може походити конем на b5. Це неможливо.
Віра спохмурніла.
— Прошу?
— Ваш опонент у шахах, Старий Ведмідь, сказав, що ходить конем на b5. Але на дошці більше немає жодного коня. До вашого відома, я терпіти не можу, коли мене вважають ідіоткою…
Не кажучи більше ні слова, вона розвернулася й зачинила за собою двері.
27
Через дві-три ночі після випадку з фотографією Калеб Траскман знову навідався до Жулі. Щойно він увійшов до неї, засліпив дівчині очі лампою.
— Не рухайся!
Спершу вона відсахнулась і вклякла на матраці, як насторожений павук перед загрозою небезпеки. Витріщилася на Траскмана, який підійшов до дошки і, не зводячи з неї очей, зробив там щось, чого вона не могла розгледіти. Тоді вона наосліп узяла фотографію і газетну статтю, які ретельно зберігала біля себе.
— Це не може бути правдою.
Абсолютно незворушний, він не відреагував і мовчки пішов геть, залишивши її напризволяще. Жулі з криком побігла в темряву, а двері вже грюкнули.
— Скажи мені, що ти цього не робив! Скажи мені, що ти не викрадав цієї дівчини і що… що ти не робив цього з нею!
У тій газетній статті, знайденій на стіні за ліжком, писалося, що Ноемі Клуруа зникла неподалік від Реймса за рік до того, як викрали її саму, Жулі. Після вечора, проведеного з друзями, вона не повернулася додому. Жулі була майже впевнена, що саме ця дівчина, чиє фото вона бачила в публікації, і є та бідолашна жертва, з якої знімали шкіру. На фото, яке вона мала, тільки обличчя залишилося неушкодженим. Її тіло було підвішене на тонких тросах у приміщенні, схожому на операційну. Руки широко розкинуті, як у ляльки-маріонетки. З тулуба, плечей і ніг знято шкіру, м’язи оголені.
Жулі ще ніколи не бачила нічого настільки огидного. Проте вона вірила, що все це відбувалося насправді. Тим паче, Калеб Траскман уже розповідав про цей процес в одній зі своїх книжок, вона не могла згадати, в котрій саме. Їй спало на думку ім’я Фрагонара{14}, анатома, який багато років тому знімав шкіру з трупів, щоб вони могли стати зразками для анатомічних досліджень. Але зараз… Хто був здатен на таке? Хто увічнив це звірство? Що це означало? Що Калеб Траскман викрадав і катував молодих жінок? Що за маскою письменника ховався жорстокий серійний убивця?
Вона провела ніч на самоті зі своїми думками, не склепивши очей. Коли увімкнулося світло, вона зрозуміла причину цього нічного візиту. На великому аркуші паперу був намальований лабіринт. Чорний маркер лежав у жолобі дошки. Нова головоломка від Калеба Траскмана.
Психопат! Спершу він змушує її дивитись на жахіття, а тепер вимагає грати в інтелектуальні ігри! Як раніше. Наприклад, коли вона зустрічалася з ним в орендованому шале біля Чорного озера, а він вигадував для неї різноманітні задачки. Поки письменник працював над своїм романом, Жулі годинами шукала розгадку. Коли ж їй не вдавалося розв’язати його задачку, він виганяв її, охоплений дивним гнівом. Калеб Траскман належав до тих людей, настрій яких міг змінитися за мить.
Жулі взяла маркер, зняла ковпачок і сп’яніла від запаху його кінчика. Одразу згадалася школа, вчителі, друзі… Усе це здавалося їй лишень далеким спогадом про світ, до якого вона більше не належала.
Вона роздивлялася лабіринт. Він займав усього чверть аркуша і не здавався надто складним. Звичайно, про правила можна було тільки здогадуватися, але Калеб Траскман не пішов би на компроміс: лінія має бути ідеальна, ніяких закреслень. Одна лінія від входу до виходу. Жулі знала, що не може дозволити собі помилки, особливо в такому, здавалось би, простому завданні. Вона розчарує свого ката, він покарає її, знову позбавить їжі. І то в найкращому разі. А в найгіршому, можливо, вона закінчить, як та дівчина, підвішена на тросах з оголеними м’язами…