Спершу їй довелося візуалізувати маршрут подумки. Невдовзі вона зрозуміла, що їй приємно думати — відчувати, що її нейрони досі працюють, незважаючи ні на що. Вона не поспішала: ці хвилини настільки відрізнялися від інших, що вона насолоджувалася кожною з них. Переконавшись у правильності свого маршруту, вона почала малювати. Потім повернулася і стала чекати, сподіваючись, що має щось статися. Аж ось у тиші почулося, як відчинилися дверцята. Жулі кинулася у коридор, схопила книжку, що з’явилася на підлозі. «Сенонес». Ім’я автора великими літерами: «КАЛЕБ ТРАСКМАН». Вона кинула книжку перед собою, ніби та обпікала їй руки, і повернулася до дверей.
— Це і є твоя винагорода?!
Потім Жулі стала ходити по кімнаті.
— Що я маю зробити? Прочитати й сказати, що книжка мені сподобалася? Що мені сподобалася книжка того, хто тримає мене в полоні? Хто змушує дивитись на всі ці жахи? Що ти за людина?! Що ти за тварюка?!
Розгнівана, вона схопила книжку і жбурнула нею об дошку. Потім відсахнулася і гарячково кинулася на ліжко. Голоси кричали в її голові, голоси наказували їй негайно піти підняти книжку. Тому що другого шансу не буде. У глибині душі вона хотіла не вставати, протестувати, опиратися, але врешті-решт узяла ту кляту книжку до рук. Це був найкращий вибір. Щоб вижити, вона мусила підкоритися волі свого ката. Вона була гвинтиком у хворій уяві цього божевільного, і якби механізм заклинило, машина Траскмана вибухнула б.
— Вибач. Я не хотіла. Я… Це… Це твій останній роман, який ти почав писати в шале біля Чорного озера, так? Він важливий для тебе, я знаю. Пам’ятаєш, я спостерігала, як ти там працювала? Іноді ти махав руками, сам того не усвідомлюючи, жив своїми героями. Пам’ятаєш, яка я була щаслива? Це чудовий подарунок… Дякую.
Чи вдалось їй його зворушити? Зрештою, чи мав він серце? Вона чекала, тремтячи всім тілом, коли почнеться буря. Але нічого не сталося. З полегшенням вона сіла на свій матрац.
Книжка була новенька, щойно з друкарні, ще пахла фарбою. На обкладинці довга пряма лінія асфальту перетинала сосновий ліс, такий ворожий взимку. Анотація на звороті обіцяла пекельне полювання на лейтенанта Бернара Міньє від Альп Гайлендс у Шотландії.
Подумати тільки!.. Вона обожнювала Калеба Траскмана! Вона прочитала всі його книжки, перш ніж зустрілася з ним. І вона часто задавалася питанням, що змушує людей писати такі книжки, переповнені жорстокістю і стражданнями. Вони вели нормальний спосіб життя? Можливо, у них було важке дитинство, яке породило в їхній голові такі жахіття? Чи їхні твори були лише виявом їхніх найтемніших думок? Тепер вона знала. Вона знала їхніх демонів, і вони були жахливими.
Якби вона прочитала цю книжку, то за кожним словом, кожним виразом обличчя, у жестах і описах персонажів вона побачила б тінь Калеба Траскмана, що нависла над нею. Він ніколи більше не відпустить її. І все ж вона розгорнула книжку й здригнулася, коли прочитала написану рукою присвяту: «Присвячую Жулі. Примірник мого найгіршого роману, який щойно побачив світ». Епіграфом до книжки стояло дві цитати, прочитавши які, вона відчула, мовби її відшмагали. Перша — з Френсіса Бекона: «Помста — це жорстока справедливість». Друга — з Джона Драйдена: «Остерігайся гніву терплячої людини».
Вона відразу переконалася: Калеб Траскман адресував ці слова їй, Жулі Москато. Відтоді, як він поїхав із Сагасу, вона, либонь, стала предметом його одержимості. Раптом вона відчула страшну нудоту й похитуючись пішла до унітазу. Він ніколи не дасть їй спокою. Ця книжка — не подарунок, а ще одне покарання. Калеб Траскман хотів, щоб вона усвідомила, як зруйнувала його життя. Якщо його новий роман не матиме успіху, це буде її провина. Він перекладав відповідальність за провал на неї. Він був божевільний. Зовсім божевільний.
А потім їй сяйнуло… «Примірник мого найгіршого роману, який щойно побачив світ». У вихідних даних має бути дата, коли книжку видано. Вона побігла назад до ліжка й заходилася шукати в книжці.
Побачивши в кінці книжки вихідну інформацію, вона пережила справжній шок. Червень. Її викрали на початку березня.
Вона пробула замкнена тут щонайменше три місяці.