29
Віра дуже не любила нічні завірюхи, коли її шале перетворювалося на одинокий пліт посеред бурхливого снігового океану. І ця ніч не стала винятком із правил, навіть навпаки…
Поступово сніг засипав обидва вікна, ще більше ізолюючи шале від решти світу. Потім здійнявся вітер. Тепер пориви били в двері й змушували тріщати всі стіни. На щастя, Віра запасла в хаті достатньо дров, щоб топити грубу, не виходячи надвір. Червонясті вуглинки освітлювали кімнату тьмяно, але достатньо, щоб Віра могла пересуватися і не вмикати світло. Була, мабуть, приблизно десята година вечора.
Віра планувала почекати ще трохи, аби впевнитися, що непрохана гостя міцно спить. Сидячи за столом, чекала з третьою склянкою — вона пообіцяла собі, що то остання — доки пильність Зофії Енриш ослабне. Думала про невідомого зловмисника, який отримував моторошну насолоду, спостерігаючи за нею через вікно. Про монстра, якого згадувала Зофія Енриш. Багато віддала б, щоб прочитати рукопис, над яким та зараз працювала. Хоча б для того, щоб оцінити, як далеко зайшли збіги. Але гостя, звісно ж, забрала всі свої речі до кімнати.
Віра знову побачила цей заголовок, великий у центрі сторінки. «Відлюдники». Ішлося про жінку, яка приїхала зустрітися зі своїм колишнім психіатром у віддаленому шале в самому серці лісу, щоб попередити її про небезпеку? Але про яку небезпеку? Про ту, яку уособлюють сліди на снігу? «Це тому, що він уже тут… Рано чи пізно це мало статися», — налякано сказала колишня пацієнтка.
Віра мала зрозуміти справжні мотиви Зофії Енриш, і особливо — з’ясувати сенс її передчуттів. І треба якось пояснити, що в усьому цьому немає нічого містичного. Колишня лікарка категорично відмовлялася вірити, що Зофія може володіти таким даром. Вона також відмовлялася розглядати її ідею про те, що майбутнє заздалегідь написане й неминуче.
Щоб підтвердити свої думки, вона розгорнула довідник з діагностики психічних розладів і перечитала всі розділи, присвячені параноїдній шизофренії: світ, який хворі вигадують для себе, їхні зорові та слухові галюцинації, впевненість деяких у тому, що вони розвинули в собі здібності, яких неможливо поставити під сумнів… Усі ці симптоми, записані чорним по білому, точно відповідали профілю Зофії Енриш. Вона все побудувала навколо своїх передбачень.
Вона була фокусником, який забув, що коли з’являється кролик з капелюха, то це всього лиш фокус, а не правда. І кожен, хто намагався переконати її в протилежному або пояснити, що тут щось не так, неодмінно помилявся. Або всі вони змовилися, щоб змусити її повірити, ніби вона збожеволіла. І саме в таких випадках, відчуваючи себе пригніченою, вона ризикувала стати небезпечною.
Але в чому полягав фокус? Як Зофії Енриш це вдавалося? Адже Віра змушена була визнати, що ці збіги були надзвичайно підозрілі. «Не сумнівайся, — сказала вона собі. — Для кожного розладу є пояснення, і ти його знайдеш». Їй доведеться знову почати мислити як психіатр. Помічати й інтерпретувати знаки. Спробувати проникнути в голову цієї жінки й розгадати її секрети, якщо випаде така можливість.
Віра повільно відсунула стілець, обережно, щоб не порушити тишу, а потім акуратно рушила, стараючись ступати так, щоб підлога не скрипіла. Притулила вухо до зачинених дверей кімнати. Ні звуку. Лише подих вітру та віддалене гудіння генератора. Вона підійшла до радіостанції, взяла її і понесла до свого крісла в кухні. Там вона таки ступила не туди, куди слід, і цього разу підлога вже не змогла її не видати. Чорт! Вона на мить завмерла. Стоячи з радіостанцією за два кроки від своєї мети, вона зрозуміла, як присутність Зофії Енриш лякала її.
Умостившись, вона зменшила гучність динаміка до мінімуму і, прикипівши поглядом до дверей в іншу кімнату, увімкнула пристрій. Стрілка частоти гойднулася, апарат видав легкий тріск. Згорнувшись калачиком, затуливши рота рукою, щоб іще більше приглушити звук свого голосу, вона прошепотіла:
— Віра викликає Старого Ведмедя.
Віра уявила, як невидимий сигнал відривається від антени, долає сніг, вітер, зіштовхується зі стовбурами лісу й долає кілометри, щоб досягти іншої антени в іншому шале. Вже бувало, що в поганих умовах радіозв’язок не спрацьовував. І цього вечора все йшло шкереберть, бо Андре не відповідав.
— Віра викликає Старого Ведмедя, — повторила вона, підвищуючи голос.
Секунди здавалися нескінченними, перш ніж нарешті вона почула його дихання, і він промовив:
— Старий Ведмідь на зв’язку для Віри.