3
Колись давно на хуторі Бут-дю-Крок, загубленому у найвіддаленішому куточку регіонального природного парку Північні Вогези, жило вісімдесят дев’ять душ. Люди на хуторі пекли хліб і обробляли дерево. Тут закінчувалася єдина дорога, якою заїжджали на хутір і виїжджали звідти. Вона петляла через густий дикий ліс до маленького містечка, розташованого за п’ятнадцять кілометрів.
У самому центрі хутора, хоч би в який бік ви подивилися, можна було побачити лише дерева, наскільки сягало око, і це створювало запаморочливе відчуття, ніби той, хто тут опинився — один з останніх жителів на Землі.
Друга світова війна мала такі руйнівні наслідки, що за кілька років після її закінчення ця віддалена місцевість, де проживали здебільшого люди старшого віку, поступово знелюдніла, а спорожнілі оселі залишилися на поталу часу. На сьогоднішній день зосталися лише руїни, за відновлення яких узялася асоціація «Поза зоною», що фінансувалася переважно регіональною радою Гранд-Есту.
Закутавшись у товстий вовняний шарф, у шапці-вушанці кольору хакі, Віра Клейторн поверталася на базу — так члени асоціації, учасницею якої вона була, називали колишню пекарню. Робітники зробили тимчасовий дах із дощок і пластикової плівки та відбудували стіни навколо старої печі. Всередині було так само холодно, як і надворі, але принаймні сухо й захищено від вітру. Там встановили ємність з питною водою і бак з пальним. Тож усі охочі могли випити води, помитися, набрати пального для електрогенератора чи обігрітися.
Молода жінка зубами стягнула коричневі рукавички, поставила свою десятилітрову каністру під кран бака, присіла й крутнула вентиль. Її погляд привернула яскрава пляма трохи правіше від неї. На землі, між слідами, залишеними підошвами взуття, валялися обгортки від чипсів і печива. Там-таки лежали три використані серветки, зіжмакані кульками, і порожня пляшка з-під води.
Серед сміття вона побачила книжку. «Дівчина, що вийшла з тіні», роман. Про авторку Віра ніколи не чула: Зофія Енриш. На темній обкладинці зображене жіноче обличчя, потріскане, як старий фаянсовий посуд, з блакитними, немовби скляними очима, камінними вустами й світлими косами. Голова жінки ніби розбита на шматочки. Віра перегорнула сторінку книжки й прочитала анотацію. Дізналася, що в романі описано історію утримання в неволі та протистояння ката й викраденої ним жертви.
Каністра була вже майже повна. Віра протерла книжку від вологи й бруду, засунула її під пуховик і закрутила кран. Вона не знала, кому належить ця книжка і чому тут розкидане сміття. Але Вірі вже не терпілося її прочитати, вона сподівалася, що історія виявиться вартою уваги.
Крижаний вітер пронизав її до кісток, коли вона ризикнула знову вийти надвір. Видихаючи густі клубки пари, вона понесла свій запас пального до машини. Високі лижні черевики наполовину провалювалися у пухкий сніг. Сотні слідів розбігалися в різні боки, зникаючи в непроглядній темряві лісу. Це були сліди відвідувачів, які теж приходили поповнити свої запаси пального. Відтоді, як дні стали коротші, вона все рідше натрапляла на інших страждальців. Виходи на вулицю були обмежені до суворого мінімуму, кожен жив на своїх кількох квадратних метрах і намагався вижити в найсуворіші місяці року, як міг.
Перш ніж повернутися на дорогу, вона проминула відбудовані стіни хутірських споруд, будівельні риштовання, накриті піддони з матеріалами. Підійшла до свого автомобіля, залишеного неподалік. Зчистила товстий шар снігу, яким він був вкритий, налила ковпачок пального на замок дверей, щоб розморозити його, відчинила двері й сіла за кермо. Машина завелася з першої спроби. Віра, як завжди, запустила двигун хвилин на десять. Її «форд» був найціннішим надбанням, що залишилося у неї з минулого життя. Без нього неможливо було б поїхати до міста й купити те основне, без чого важко вижити — якщо тільки вона не мала сміливості пройти тридцять кілометрів туди й назад, або попросити інших про допомогу, чого воліла уникати. Знала, що інші люди відкриті до спілкування і готові підтримати, але не хотіла бути комусь зобов’язаною. У кожного свої проблеми, з якими треба справлятися.
У салоні, сидячи на ковшеподібному сидінні, вона підставила руки під струмінь теплого повітря з пічки. Подивилася у дзеркало заднього огляду. Її довгасте обличчя було втомлене, вона постійно шморгала носом, а світле волосся, яке вже спадало аж на плечі, давно пора було підстригти. Вона не хотіла відрощувати волосся. Завтра поїде в перукарню і попросить підрізати коси.