— Говори тихіше, — відповіла вона з полегшенням. — Вона спить у моїй кімнаті.
— Я трохи почекав, дав собі ще тридцять хвилин, перш ніж знову зв’язатися з тобою. Скажи, будь ласка, що все гаразд.
— Так, майже. Якщо я можу з тобою поговорити, значить, ще жива. Але, мушу визнати, що ситуація… дивна. Дві секунди, — сказала вона.
Вона взяла свій шарф, згорнула його й приклала до динаміка. Знову взяла мікрофон.
— Усе добре, я тут. Слухай, ти не приходив сьогодні до мене?
— Що? Звичайно, ні. А чому ти питаєш?
— Бо навколо мого шале були сліди. Великі, як від чоловічого взуття. Хтось ходив навколо й заглядав у вікна.
У відповідь — тиша. Потім:
— Так, це дивно. Поясни мені, будь ласка, хто ця жінка? І чого вона від тебе хоче?
— Її звати Зофія Енриш. Точніше, це її літературний псевдонім. Вона не хоче розкривати мені свого справжнього імені… Це її книжку я знайшла на хуторі.
Віра намагалася бути лаконічною й робила паузи між реченнями, щоб не розбудити непроханої гості.
— Вона письменниця, але передусім — одна з моїх колишніх пацієнток. Хвора на шизофренію. Я лікувала її на початку своєї практики і вже не пригадую її імені. Сама ж вона переконана, що не хвора. Вважає, що чотири роки тому я поставила їй неправильний діагноз.
— Чорт…
— Що тут скажеш… Відверто кажучи, через цю жінку… і через ті сліди навколо мого шале… я трохи непокоюся.
— А яка в неї шизофренія? Вона чує голоси?
— Вона вірить, що може передбачати певні майбутні події. Стверджує, що прийшла до мене, щоб… не допустити трагедії.
— Трагедії, яка може статися з тобою?
— Так…
— Гаразд… Тож ти будеш надзвичайно обережна й не заснеш, добре? Завтра, якщо розпогодиться, я першим ділом приїду до тебе. Ми розберемося з усім і випровадимо її. Я також розпитаю інших наших колег-страждальців — може, хтось із них приходив до тебе й залишив сліди. Вони можуть бути тільки їхні. Може, хтось хотів із тобою поговорити й не застав тебе? Але перш ніж щось проясниться, попереду ще довга ніч… Про всяк випадок ти маєш чим захиститися?
Віра заціпеніла й подивилася на піч. Червонувате сяйво окреслило обриси предметів навколо неї. Книжки, різьблені фігури тварин, кочерга, притулена до стіни ліворуч від вішалки. Завивання вітру під дахом раптом здалося їй похмурим. Так само, як і тріск, що долинав ззовні. Без сумніву, то тріщали гілки під вагою снігу. Віра сама не усвідомлювала, що чим довше розмовляла з Андре, то більше зростала її тривога.
— Ти щось не до кінця мені розповідаєш? — запитала вона.
Після паузи Андре відповів:
— Ти знаєш, що я товаришую з Крістіаном Ноланом, полковником жандармерії, і регулярно спілкуюся з ним по радіо. Ми знаємо один одного багато років. Нещодавно я з ним говорив і він розповів мені про один дивний випадок…
Віра ловила кожне його слово. В неї було відчуття, ніби вона слухає страшну казку П’єра Бельмара{15}.
— Тут поблизу є лише один готель — «Дегрім». Твоя гостя зупинялася там два дні тому. Шукала тебе. Запитала у власників, де живуть ті, що страждають від надчутливості, чи відоме їм ім’я Віра Клейторн. Дегріми відповіли, що не знають конкретно цієї жінки, але, звичайно, пояснили їй, як дістатися до хутора гіперчутливих. Очевидно, вона потім деякий час блукала поблизу пекарні і навіть мусила там переночувати, перш ніж наступного дня прийшла до мене.
У печі потріскувало останнє поліно. Віра дивилася на вугілля. Сьогодні її ніщо не зігріє.
— Я не розумію, що тебе так насторожило в цьому, — відповіла вона.
— Кілька речей. Почнемо з того, що твоя машина зламалася. У тебе ніколи не було з цим проблем. І — який збіг! — машина більше не заводиться, коли ця Зофія Енриш падає з неба…
— Я думала про це. Але вона каже, що не була біля машини. І я схильна їй вірити.
— Гаразд. Але… — вів далі Андре: — Мене непокоїть стан, у якому вона покинула готель. Дегріми прийшли прибирати кімнату, побачили справжній хаос. Вона розбила дзеркало у ванній кімнаті на друзки. І, найголовніше, у ванні на стінках і на дні намалювала чорним маркером величезний лабіринт!
— Лабіринт?
— Так. За їхніми словами, на це їй, мабуть, знадобилося кілька годин. У лабіринті скрізь були намальовані ялинки. А в центрі — будинок, біля якого великими літерами було написано «ШАЛЕ БІЛЯ ХУТОРА». Очевидно, що це твоє шале, Віро.
Кам’яне мовчання зустріло ці одкровення.
— Ти ще там?
— Так, так, я тебе слухаю… Це… щось неймовірне.
— На мою думку, це радше моторошно, ніж неймовірно. Дегріми — тихі люди, вони поговорили про це з Крістіаном Ноланом, щоб він прийшов глянути, але не хотіли висувати звинувачення. Ба більше, що малюнок змився, коли потерли, а дзеркало було вже старе. Але твоя Зофія Енриш божевільна. Треба бути геть несповна розуму, аби зробити щось подібне.