Колишня лікарка задумалася. Шале в центрі великого лабіринту… Прихисток, захищений мереживом стежок, щоб збити з правильної дороги відвідувачів…
— Я не думаю, що вона хоче завдати мені зла, — тихо відповіла Віра. — Мені здається, вона від чогось тікає…
— Від чого вона може тікати?
— Я прочитала першу сторінку роману, який вона зараз пише. Вона носить рукопис із собою. Там вона розповідає про свою поїздку до лісу, щоб урятуватися від монстра, який її переслідує. Монстра, який завжди знаходить її, хоч би куди вона пішла. Може, це пояснює сліди навколо мого котеджу? Може… я не знаю… її переслідували тут?
Віра задумалася.
— Зізнаюся тобі, я трохи розгубилася, але, можливо, в цій історії є й психіатричний контекст. З погляду символіки лабіринт часто уособлює підсвідомість. Царина нашої голови, яка залишається загадковою, складною та важкодоступною. Лабіринт, як і підсвідомість, може звести з розуму будь-кого, хто прагне його пройти, навіть може призвести до загибелі.
Андре, здавалося, розмірковував за мікрофоном, очевидно, не дуже переконаний гіпотезами співрозмовниці.
— Рукопис роману в сумці, кажеш… Це пояснює той аркуш, який старий Дегрім знайшов під ліжком. Рукописна сторінка номер 65… Тексту на ній близько двадцяти рядків. Очевидно, це кінець розділу. Мабуть, сторінка непомітно випала з теки. І це дуже, дуже дивна річ.
— Що ти маєш на увазі?
— Ось побачиш. Я хотів передати тобі все, що мені розповів Крістіан Нолан, тому все, що він мені зачитував, записав на магнітофон. Старий касетний магнітофон. Як добре, що я його зберіг! Ось послухай, Віро, зараз я тобі увімкну. Це більш ніж моторошно…
30
Книжка «Сенонес» вийшла невдала. Деякі елементи історії взагалі не тулилися докупи. Жулі швидко відчула, що Калеб Траскман сам потрапив у пастку занадто заплутаного сюжету. Якщо перша половина ще була більш-менш читабельна, то друга з кожним рядком ставала дедалі гірша. Забагато смертей, безпідставного насильства, збігів обставин, аж до неймовірного фіналу, який викликав гірке розчарування, з яким читач і перегортав останню сторінку книжки.
— Я не винна в твоєму провалі! — вигукнула вона, коли вже дочитувала. — Я мала право не їхати з тобою! І чого ти від мене тепер хочеш? Чого ти хочеш?!
Він ніколи не розмовляв з нею, хіба що наказував їй не рухатися, коли заходив у її в’язницю. Його короткі візити зводилися до того, щоб забрати свій клятий лабіринт і прикріпити новий, озброївшись пістолетом із дротиками для підшкірних ін’єкцій, який він весь час наставляв на неї. Тепер він вживав багатьох заходів обережності, що межувало з параноєю. Одного разу Жулі наважилася порушити його наказ. Підвелася з ліжка, ступила два кроки в його бік і підняла руки.
— Ну? Стріляй! Стріляй у бідолашну беззахисну дівчину!
І він холоднокровно натиснув на курок, на його обличчі не було абсолютно жодної емоції. Жулі побачила, як стріла впилася їй у груди. Коли вона прокинулася, то з жахом побачила, що він зголив її волосся, її прекрасне світле волосся. Він відібрав усе, що в неї залишилося від її попереднього життя.
Її перемоги над дедалі складнішими головоломками, які приносив її мучитель, покращували умови ув’язнення. Натомість невдачі призводили до погіршення. Іноді вона не знаходила розв’язку або припускалася помилок у пошуках. Тоді Калеб Траскман забирав мило, шампунь чи ковдру. Єдиний спосіб для Жулі відновити своє право на них — здолати випробування, які він нав’язував їй з регулярністю метронома.
Йому не потрібен був «напівв’язень». Він штовхав її до межі, і вона приймала бій. Лють підтримувала в ній життя. Незважаючи на свою надзвичайну обережність, Калеб Траскман колись зрештою схибить. Скажімо, спіткнеться об дошку і з його рук випаде пістолет. Або забуде зачинити двері тим своїм клятим пультом. І тоді вона опиниться поруч, готова вирватися з цього пекла.
Тим часом вона «виграла» серед усякого іншого віник і совок, а згодом — швабру, губку та інші господарські товари. Її найбільші винагороди. Щоранку, стоячи на колінах, вона витирала пил у кожному кутку своєї в’язниці. Перед вечерею прибирала засобом для миття, щоб лінолеум завжди сяяв і пахнув чистотою. Вона витрачала багато часу, витираючи всі краплі води з раковини. Усе мало бути бездоганним. Це стало її нав’язливою ідеєю.