Її павук досі висів під ліжком, живий-живісінький, і Жулі намагалася не потривожити його. Що ж до фотографії Ноемі, бідолашної дівчини без шкіри, Жулі більше не хотіла її бачити, але відмовилася викинути, вважаючи, що вона колись може знадобитися поліції. Тож вона поклала її під матрац. Часом уночі уявляла батьків Ноемі. Їм теж довелося її шукати. Вони теж, мабуть, досі зберігали надію знайти її. Коли Жулі вийде звідси, подбає про те, щоб вони дізналися правду, хоч би яка страшна вона була. Вони мали право знати й оплакати свою дочку.
Думаючи про момент, коли повернеться на свободу, вона систематично задавалася питанням, який вигляд матиме. У неї було відчуття, що вона добряче схудла. З моменту викрадення у неї жодного разу не було місячних — уся її гормональна система була в штопорі. Її нігті ламалися, як пластик. Якщо додати до цього волосся, яке ледве почало відростати — мабуть, її неможливо було впізнати. Вона часто просила дзеркало. Їй хотілося побачити себе, хоч раз, довести собі, що вона досі існує, щоб не втратити себе назавжди. І тоді її відображення могло б скласти їй компанію, вони розмовляли б між собою. Але Калеб Траскман проігнорував її прохання.
Якось увечері на таці з’явилася книжка, і їй не довелося для цього розв’язувати головоломок. «Робінзон Крузо» Даніеля Дефо. Тоді її охопило почуття безмежної вдячності до свого мучителя. Незважаючи на всі жахи й психологічне насильство, що він їй заподіяв, цей чоловік міг бути не таким уже й поганим. Він теж був дитиною. Невинною істотою, чоловіком, батьком. Жулі пригадала, як він пояснював їй у шале біля Чорного озера, що здебільшого злочинна поведінка бере свій початок у дитинстві. Інцест, жорстоке поводження, приниження… Можливо, у нього було жахливе дитинство? Можливо, у глибині душі він не був геть зіпсованим, може, в усьому винні його батьки?
Так чи інакше, книжки незмірно покращували її повсякденне життя. Незалежно від того, були це любовні, пригодницькі чи історичні романи, дослідження мистецтва, живопису, скульптури чи шахів — їй зараз підходило все. Вона занурилася в книжку «Таємниця Iндiанського острова» і прочитала її кілька разів, бо їй подобалася історія та персонажі, яких уже знала напам’ять. Іншим разом вона була Уліссом, капітаном Немо, Білим Іклом. Літала з країни в країну й долала віки. Вона займалася самоосвітою, кожну годину використовувала для навчання. Зокрема, подумки працювала над шаховими партіями. Протистояла іменитим суперникам: Каспарову, Фішеру, Спаському, відтворюючи знамениті поєдинки.
Жулі захоплювалася шедеврами Караваджо та Гої. Завдяки їхнім інколи нестерпним витворам виявила, що вони також переживали муки. Сатурн, картина Гої, на якій цей велетень із виряченими очима розриває на частини людину — а ця людина не хто інший, як його власний син — і пожирає його, дуже вразила її. Особливо коли прочитала, що художник намалював цю потвору на стіні своєї їдальні. Чому? Чому мистецтво було здатне врятувати людей так само, як і кинути в безодню? Хтось пройшов шлях від депресії до генія за два помахи пензля, хтось себе зцілив у процесі творчості. Перш ніж поринути ще глибше. Чи Калеб шукав у цих книжках, які він їй дав, виправдання своїм власним нав’язливим ідеям?
Книжки завжди з’являлись увечері — перед тим, як вимикали світло, бо, звісно, завжди мало бути якесь збочення. Тож у неї з’явилася звичка тупцювати перед віконцем, як дитина біля дверей магазину іграшок. І коли на таці була лише її страва, вона протестувала. Суто принципово. Очевидно, це нічого не міняло. Калеб Траскман ухвалював рішення моментально. Одного разу він навіть зайшов, почорнівши від злості, і забрав усе, що дав їй. А потім кидав книжки знов у віконце, як господар, який дає ласощі своєму улюбленцю. Також він «пригощав» її детективними романами на понад п’ятсот сторінок, з яких виривав останній розділ…
Садизм? Захворювання? Вона не могла зрозуміти, що це. Утім, результат був той самий: контроль, який він мав над нею, повільно руйнував її настільки, що одного ранку вона вже не мала сили встати. Заради чого? Навіщо ходити, їсти, дихати? Навіщо приносити йому таку насолоду — бачити її страждання? Вона вже нічого не відчувала. Ні страху, ні суму. Він міг робити з нею, що забажає, дозволити їй померти, забрати всі книжки, їй було байдуже. Якщо була їжа, вона їла. Коли він її позбавив, залишалася бездіяльною, лежала на боці, більшу частину часу дрімаючи. Вона пережила пекло голоду, і якщо їй доведеться пройти через це знову, щоб усе закінчилося, вона була готова.
І ось одного разу біля склянки води з’явилися зелені таблетки. Стан, який викликали ці препарати, виявився таким приємним, що Жулі миттєво стала залежною від них. Вона назвала їх своїми «чарівними горошинками». Невдовзі вона вже кидалася по них. За тиждень, якби довелося, вона проповзла б через тунель, повний лайна, аби тільки отримати дорогоцінну дозу.