Під впливом цього наркотику, про який нічого не знала, вона більше не помічала плину годин, перестала думати, навіть не відчувала потреби читати — все одно не змогла б зосередитися. Їй вистачало пройти кілька кроків, протерти й без того чисту підлогу (як вона могла її забруднити?), погратися зі своїм павуком — і день закінчувався. Уночі вона спала без задніх ніг. Довгий глибокий сон без кошмарів. Можливо, Калеб Траскман у цей час приходив до неї, але це не мало значення, бо вона цього не усвідомлювала.
Коли одного ранку побачила, що чарівних горошин немає, вона сказала собі, що це, либонь, просто якась помилка. Скоро все буде гаразд. Потім у її мозок закрався сумнів. Знервована, вона почала ходити туди-сюди між своїм ліжком і коридором, гризучи нігті до крові. «Не роби цього, виродку, не роби цього», — шепотіла вона.
— Я тебе вб’ю! — крикнула Жулі, охоплена люттю, коли не отримала таблеток і в обідній час.
Увечері горошинки теж не з’явилися. Тоді вона щосили жбурнула свою тацю в двері. Ще не вимкнулося світло. Жулі розтрощила дошку для завдань, схопила ватні палички й заходилася встромляти їх у дірки. Їй не вдалося ні на міліметр зрушити поролонові затички.
— Мерзотник! Де ти?!
Вона була готова кинутися на нього, видряпати йому очі. Коли настала темрява, вона порвала кожну газетну статтю, до якої змогла дотягнутися. Її дії були божевільні. Безладні.
Вона хотіла випотрошити Калеба, розірвати його на шматки.
Знесилена, Жулі нарешті опустилася на ліжко, притиснувши долоні до вух. Вона тремтіла від холоду, струмінь льоду вливався в її жили, а наступної миті в її животі спалахнув вогонь. Пів ночі вона корчилась від болю і спазмів і блювала так, аж здавалося, що виблює всі нутрощі. На стелі скреготів вентилятор. Вона переживала жахливу ломку.
Наступного дня вона сиділа біля стіни, або повзала на чотирьох, або лежала на землі, стискала пальцями поролон і благала сон прийти.
— Кепський був день. Завтра буде ще важче. А потім стане краще.
Перед її очима з’явилися чорні шкіряні черевики. Жулі спробувала схопити ката за ноги, але він уже зник. Дівчина дивилася на свою долоню — вона ніби відірвалася від тіла й самостійно пливла. Дівчина загорнулася у ковдру. Її зуби цокотіли. Лоб був мокрий від поту. Над нею щось гойдалося: фігура, яка, здавалося, була підвішена на підйомнику, її кінцівки були розірвані на частини, а шкіра зідрана. Ноемі… Під дощем з аркушів роману вона притиснула своє змарніле обличчя до її обличчя. Тихий потойбічний голос лунав у голові, знову й знову повторював: «Забери мене звідси». У своєму маренні Жулі відчула гнилий запах, закричала й заповзла під ліжко. Але й там із захованого портрету на неї дивилася Ноемі. Жулі схопила фотографію і розірвала її зубами. І лише після цього провалилася в забуття.
Вона не могла сказати, скільки часу минуло, скільки ранків спливло, перш ніж ломка закінчилася. Минали дні, до неї нарешті повернувся апетит, і вона прибрала в розгромленій кімнаті. Калеб Траскман, мабуть, виніс те, що зосталося від дошки. Дівчина зібрала розірвані речі в маленький смітник біля раковини. Залізла під ліжко — і з жахом помітила, що від А. Н. Оуен зосталась тільки маленька пляма на підлозі. Тепер вона була сама. Абсурдно було шкодувати якогось там павука, але ця істота була поруч в її біді, і Жулі звинувачувала себе за те, що розчавила його під час нападу божевілля. У певному сенсі вона була нічим не краща за Калеба Траскмана: вона вирішила долю іншої живої істоти…
Щоб забутися, вона знову поринула в книжки. Однієї ночі, доки вона спала, приходив Калеб Траскман, а коли вона прокинулася вранці, знайшла у своїй в’язниці на помаранчевому пластиковому столі радіостанцію і шахову дошку. Тридцять дві фігури, чорні та білі, два табори один проти іншого, готові до нещадної битви. Вона доторкнулася кінчиками пальців до дерев’яних фігур. Вони були красиві, коштовні. Жулі заплющила очі і вдихнула запах лаку для нігтів.
Радіостанція виявилася добротним армійським пристроєм із сірим металевим корпусом та антеною. Користуватися нею було дуже просто: одна кнопка, яку можна було натиснути або заблокувати для тривалих розмов. Піднявши її, Жулі помітила під нею картку. Вона дуже боялася її перевернути.
Написано було каліграфічно. Повідомлення лаконічне: «Щасливого Різдва!».