Її волосся стало дибки: вона ніби писала власний некролог. У певному сенсі вона копіювала дії Лізанни-самозванки до найменших дрібниць: у разі небезпеки вона залишала змогу комусь наступному докопатися до правди. Лізанна поклала листа разом з флешкою і газетною статтею у конверт. Потім написала своє ім’я та адресу в Руані й віднесла на пошту.
Повернувшись додому, сіла за свій ноутбук і набрала в браузері «Отмар Мельцер». Результатів пошуку було небагато, але про цього чоловіка була сторінка у Вікіпедії. Він народився в Австрії, йому було сімдесят вісім років. На портреті в три чверті був зображений чоловік із сигарою між пальцями, кудлатими густими бровами й суворим поглядом. Його очі, такі ж чорні, як і явно фарбоване волосся, здавалося, пронизували.
— Он ти який, старий виродку! — пробурмотіла Лізанна.
Автор статті у Вікіпедії описував Мельцера як сучасного художника та режисера-експериментатора. Мельцер навчався в Університеті прикладного мистецтва у Відні наприкінці тисяча дев’ятсот п’ятдесятих років, а потім, щойно закінчивши навчання, почав створювати живописні роботи — «Дійства» — які ставили тіло в центр творчого процесу. Сенс «Дійств» був у тому, що художник не просто малював рукою, він ставав пензлем, який рухався, розмазуючи фарбу по величезних полотнах, розстелених на підлозі або на стінах. Ця філософія відображала сильне і нестримне бажання порвати з традиційним академічним мистецтвом. Цей розрив за десятиліття до нього вже почав Джексон Поллок тим, що він назвав «живописом дії».
Мельцер став членом і активним представником «Віденського акціонізму». Лізанна ніколи про таке не чула. Вона відкрила іншу вкладку і почала шукати в інтернеті. Це був радикальний незалежний рух, який зародився на знак протесту проти мистецьких та суспільних табу в Австрії після Другої світової війни. Його представники любили шокувати суспільство, зображати жорстокість та збочення. Деяких художників обурювало те, що вони належали до глибоко ксенофобського й антисемітського народу, який дозволив Гітлеру «очистити» суспільство від євреїв. Це породило шалене бажання звільнитися від умовностей та ідеологій і порушити усталені норми. Доходило до того, що вони використовували оголені тіла як основу своїх робіт, а фарби замінювали кров’ю, сирим м’ясом чи навіть екскрементами. Вони вважали своїм обов’язком кинути в обличчя глядачам потворність реальності без будь-яких фільтрів.
Потім Лізанна зайшла на сайт такого собі TheInfiniteArt, який, схоже, був експертом з творчості Мельцера. Вона натрапила на чорно-білі фотографії деяких «дійств», від яких їй захотілося блювати. Вульгарність, осквернення, приниження. На одному фото художник, тоді ще молодий чоловік, був розіп’ятий на підлозі, повністю вкритий нутрощами тварин — десятками кілограмів. На іншому митець перебував усередині корови, випотрошеної і зашитої, з якої замість голови тварини стирчала лише його голова. У цих роботах, згідно з поясненнями інтернет-експерта, був потужний мистецький сенс, але Лізанна не побачила нічого, крім кривавої різанини. Де ж у цьому всьому мистецтво? Як можна стверджувати, що в цих жахіттях присутній якийсь меседж?
Вона також вичитала, що Мельцер і його однодумці не раз мали проблеми із законом. Їхні публічні виступи часто зривали, їх ув’язнювали на кілька днів за неповагу до суспільства й суду або ексгібіціонізм, але після звільнення вони знову бралися за своє. Зрештою про цей рух заговорили в усіх мистецьких колах світу. А Мельцер став відомою фігурою, перш ніж остаточно відірвався від віденського руху й став працювати самостійно.