Як писав TheInfiniteArt, відтоді Мельцер подорожував світом у будинку на колесах, живучи з невеликих гонорарів. За кілька років він вирішив, що естетичної досконалості, якої він прагнув своїми «творами», вже неможливо досягти, виступаючи перед публікою. Тоді він надумав почати самовиражатися через кіно. Зйомки його дедалі більш суперечливих «дійств» дали змогу не лише досягти цієї заповітної досконалості. Фільм став самостійним твором, який можна було ретушувати, різати, склеювати. І водночас він фіксував процес його створення. На цьому він і зосередився.
Але якщо Мельцер стояв за камерою, то хто це робив? Хто був цей диригент, який ховався під маскою бика? Переповнена тисячею запитань, вона, однак, не кидала свого виснажливого читання. Дізналася, що Отмар Мельцер, який зараз вважається поважною фігурою на ринку сучасного мистецтва, з роками розбагатів. Жив у кількох великих містах — Берліні, Амстердамі, Нью-Йорку, Лондоні — перш ніж оселитися у Парижі наприкінці 1990-х років з одним зі своїх натурників, молодим французом, у якого він був шалено закоханий. Молодик помер від муковісцидозу 2002 року. Ця раптова смерть спустошила австрійця, ще більше зануривши його в темряву. Саме в цей момент його «дійства» перетворилися на оргії.
Відтоді художник гастролює Францією, а місця його акцій тримаються у секреті, щоб уникнути проблем з поліцією. При цьому він знав закон як свої п’ять пальців, тому його роботи, хоч і жахливі, залишалися абсолютно законними. Що не завадило їм викликати гнів численних асоціацій — зокрема, захисників прав тварин — або на кожній ретроспективі спричиняти бурхливу полеміку, яка знову відкривала одвічну дискусію про межі мистецтва. Чи було мистецтво окремим всесвітом, де свобода вираження могла дозволити все? Чи цензурування творчості рівнозначне підриву демократії та особистих свобод?
Лізанна перебігла поглядом у кінець сторінки. Отже, останній офіційний фільм Мельцера вийшов п’ять років тому і називався «Дійство 144: Політ лебедя».
— А як ти назвав фільм про Ромі, бідолашну невинну дівчину? Який був меседж, падлюко?! Ти що, вважаєш себе богом? Думаєш, твоє тупе мистецтво дає тобі всі права?
Цього разу вона мало не закричала. Цей тип викликав у неї неабияку огиду. Подумати лишень, йому скоро виповниться вісімдесят, а він досі здатен творити ці жахіття!.. Їй страшенно не хотілося цього робити, але вона мусила переглянути інші відео цього божевільного. Можливо, їй вдасться впізнати серед учасників вакханалії мучителів Ромі. Гості в свинячих масках, чоловік із головою бика… Ці люди вочевидь належати до найближчого оточення Мельцера. Має бути спосіб їх ідентифікувати.
На сайті вона помітила посилання «джерела», на яке натиснула, але на екрані з’явилося кілька рядків про те, що записи «дійств» Мельцера було видалено через порушення авторських прав. Однак TheInfiniteArt залишив примітку: «Якщо ви хочете дізнатися більше про фільми Отмара Мельцера або вас цікавить будь-яка інша інформація, ви завжди можете написати мені електронного листа через вкладку «Контакти».
Не гаючи часу, Лізанна зразу написала повідомлення з проханням до адміністратора зв’язатися з нею. Мовляв, незалежна журналістка працює над статтею про мистецтво й насильство для відомого журналу, і в розділі про сучасне мистецтво хотіла б зосередитися на творчості австрійського художника. Отак зрештою вона вжилася у роль Лізанни-самозванки.
Після цього вона закрила сайт і почала переглядати подальші матеріали. Про Мельцера були й інші статті, але не такі об’ємні. У деяких просто згадувалася присутність художника в програмах зарубіжних фестивалів. Вона також обшукала YouTube у пошуках відео, про які йшлося. Усе, що залишилося — це неробочі посилання. Очевидно, хтось пильно стежив за тим, щоб ці записи не потрапили на очі широкому загалу.
Звуковий сигнал повідомив про новий електронний лист. TheInfiniteArt не забарився з відповіддю. Його звали Робер Анжер, він погодився зустрітися з нею в Парижі, якщо їй буде зручно, і дав свій номер телефону. Про всяк випадок набрала його ім’я в Google. Згідно з даними LinkedIn він працював менеджером у паризькій консалтинговій компанії і називав себе ентузіастом сучасного мистецтва. Йому близько тридцяти років, костюм і краватка, бездоганна зовнішність. Він не вказував ні свого нікнейму, ні сайту — мабуть, щоб не змішувати роботи й «хобі».
Заспокоївшись, Лізанна негайно зателефонувала йому зі свого одноразового телефону, ще раз відрекомендувалася і запитала: