— Чи не могли б ви показати мені деякі з фільмів Мельцера?
— Так, це можна зробити. У мене їх близько двадцяти на комп’ютері, в тому числі й нещодавні. Його роботи ніколи не були офіційно оцифровані, але деякі з них були у піратський спосіб знято прямо на фестивалях за допомогою прихованих камер або мобільних телефонів. Час від часу вони з’являються в інтернеті, просто треба на них натрапити. Коли б ви хотіли зустрітися?
— А можна сьогодні?
— Мені треба закінчити одну роботу для клієнта. Вас улаштує зустріч о сьомій годині вечора? Пропоную перетнутися в «Синьому експресі» на Ліонському вокзалі, неподалік від моєї роботи. У лаунж-зоні тихо й затишно, ми сядемо в куточку і поговоримо.
Лізанна взяла аркушик паперу, щоб записати інформацію. Їй кортіло негайно засипати співрозмовника запитаннями, але вона вдовольнилась тим, що узгодила час і місце.
— Чудово, — відповів він. — Але я маю вимогу: не згадуйте у своїй статті мене як джерело. Ні мій нікнейм, ні ім’я не повинні з’являтися, гаразд?
— Ви можете на це розраховувати.
Лізанна подякувала йому, поклала слухавку й нарешті трохи розслабилася. Аж доки її погляд не впав на фотографію Мельцера. Його обличчя було закривавлене, він божевільно дивився в камеру, очі широко розплющені, майже вирячені, а губи зшиті капроновою ниткою. Фотографію було зроблено під час «Дійства» 1967 року під назвою «Самокалічення III». Вона аж здригнулася, такий божевільний вигляд був у чоловіка.
Молода жінка вимкнула комп’ютер і різко закрила кришку, наче Мельцер міг вискочити звідти, схопити її за руку й затягти в якусь брудну, але дуже реальну прірву.
32
Віра почула клацання кнопки магнітофона, який Андре увімкнув на іншому кінці дроту. Потім голос жандарма — глибший за голос її друга — який читав шістдесят п’яту сторінку «Відлюдників».
…вздовж ставка у формі вісімки. Це місце влітку, либонь, було дуже яскраве, відблиски танцювали на соковитій зелені, але взимку воно ставало мертвою зоною, небезпечною через сніг і лід, під оманливим покривом яких причаїлася вода, і варто лишень провалитись — за кілька хвилин холодна рідина відбере життя.
Тому я ішла дуже обережно. Після того, що сталося з моєю донькою, я боялася води. Я помітила характерний схил — то був берег озера. Рушила вздовж нього, віддаляючись дедалі більше від свого прихистку. Ішла кілька годин і вже наближалася до старого мисливського будиночка. Низька температура сповільнювала кожен мій крок, м’язи боліли. Але було вкрай важливо дати змогу інтуїції вести мене.
Нарешті я побачила на іншому березі хатину на високих дерев’яних палях. Мабуть, з її маленьких квадратних віконець було видно все навколо. Треба було обійти озеро… Виявлене там приведе мене до того, від чого я завжди намагалася втекти — до правди.