І знову клацання кнопки магнітофона.
— То як? Що думаєш? — спитав Андре.
Віра була шокована. Їй знадобилося кілька секунд, перш ніж відповісти:
— Вона говорить про мене, про мою фобію води. Це означає, що вона знає про Емілі. Вона знає мене, як свої п’ять пальців. Жінка, яка йде по снігу і прямує до ставка — це не вона, це я. Я — головна героїня її роману.
Віра з болем втупилася в фотографію дочки. «Після того, що сталося з моєю донькою, я боялася води». Згадуючи трагедію, яка сталася з її дитиною, вона почувалась так, ніби їй у живіт повільно встромляють ножа. Перед очима побігли образи… Вона побачила, як сидить на своєму пляжному рушнику, не зводячи очей з Емілі, що гралася в траві, прямо біля дерев’яного понтона. Сонце високо в небі. Безхмарне небо. Безтурботна атмосфера прекрасного літнього дня. І раптом із-за сосен позаду вийшов той семи-восьмирічний хлопчик, який плакав, бо загубив свого собаку, чорно-білого кокер-спанієля. Віра втішила його, мовляв, пес не міг забігти далеко, неодмінно знайдеться. Коли дитина пішла, вона обернулася. Тіло Емілі вже плавало біля краю понтона, коли вона кинулася у воду, вигукуючи її ім’я…
Вона струсонула головою, коли радіостанція затріщала.
— А ставок у формі вісімки, стара мисливська хатина? Це все за чверть години ходу від мого дому! Я теж є в її історії!
Віра розуміла, що він мав на увазі, тому що минулого літа він показував їй околиці.
— Я не розумію, звідки вона знає, — сказала вона.
— Я бачу тільки одне пояснення: вона приїхала сюди перед тим, як почала писати ці сторінки. Це так просто. Мабуть, спостерігала за нами, вивчала. Тільки забула тобі про це сказати?
— Ну… Вона поводилася так, ніби все це середовище їй невідоме. Коли б вона могла тут побувати? І навіщо їй таке робити?
— Хтозна…
— Можеш прокрутити запис іще раз?
Він так і зробив. І Віра зосередилася ще більше під час повторного прослуховування.
— Хатина… — потім сказала вона. — Чому вона про неї говорить? Думаєш, там можна щось знайти?
— Ні, там нічого немає, окрім мого стільця і деяких речей, які я залишаю, наприклад, сумки, ковдри… Ти обіцяєш мені, що будеш обережною до завтра, Віро? Зважаючи на хуртовину, тобі нема чого боятися того потенційного грабіжника. Але небезпека може бути всередині. Підіграй цій божевільній, доки я прийду. Якщо побачиш, що ситуація виходить з-під контролю, викликай мене. Я пришлю поліцію в будь-який час. Буду на зв’язку, добре? Навіть не сумнівайся, я з тобою.
— Гаразд. Дякую, Андре.
Вона поклала мікрофон і зрозуміла, що її руки тремтять. Її ніч перетворювалася на кошмар. Чому Зофія Енриш не сказала їй, що вже бувала тут? Що ще вона приховувала від неї? І що містили інші сторінки її дивного рукопису?
Щойно вона виринула зі своїх думок, як зрозуміла, що її огорнула темрява. Останні вуглинки згасали. Вона забула підкинути дров. Уся ця історія так її схвилювала… Віра підвелася, взяла поліно з кошика, поклала в грубу й підсунула кочергою ближче до жару. Кочергу вирішила тримати біля себе. Про всяк випадок…
Коли Віра обернулася, серце мало не вискочило з її грудей. Біля навстіж відчинених дверей кімнати непорушно як стовп стояла Зофія Енриш.
33
Хоча їй дедалі важче було уявляти зовнішній світ за межами своєї в’язниці, Жулі не забула, як раніше святкували Різдво в її родині. Із шести років у перші вихідні грудня тато водив її у таємне місце, де росли молоді ялинки. Він називав це «оленячим садом». Вона вибирала деревце, яке їй найбільше подобалося, і вони разом його спилювали. Коли поверталися додому, мама приносила з горища коробки з ялинковими прикрасами та гірляндами. Завжди ті самі іграшки, можливо, вони вже їй трохи набридли, але мали свій шарм і повертали Жулі до найприємніших спогадів дитинства. Потім вони втрьох прикрашали ялинку. Грудень, безумовно, був найкращим місяцем року. Сніг перетворював прогулянки в лісі на чарівну казку. Вулиці освітлювали ліхтарі, а люди сяяли від щастя…
Нині ж замість снігу — тільки сіра одноманітна підлога. Стіни з чорного поролону закривали їй обрій. Оте «щасливого Різдва» тільки завдало Жулі зайвих страждань. Як її Різдво могло видатися щасливим? Таких слів, як «щастя», «радість», «усмішка» і «тепло» більше не було в її лексиконі. Більше дев’яти місяців вона ходила по цих двадцяти квадратних метрах. Сама-самісінька. Калеб Траскман навіть не повідомив, коли було двадцять друге вересня — день її народження. Їй виповнилося вісімнадцять років…