Цей нелюд письменник Траскман украв її історію, її особистість, вона була його чистою сторінкою, на яку він виливав свої хворі одержимості. Невидимку — ось що він з неї зробив. Її більше ніколи не знайдуть. Минуло вже так багато часу. Можливо, її вже навіть перестали шукати. Мабуть, усі думали, що вона мертва, і хіба колись випадково знайдуть її тіло, поховане десь у саду.
— Ні!
Вона схопила рацію, натиснула на кнопку і піднесла до губ.
— Слухай уважно, виродку! Мій батько ніколи не перестане полювати на тебе, чуєш мене? Того дня, коли ти цього найменше очікуватимеш, він постукає у твої двері! І ти за все це заплатиш! Ти гнитимеш у в’язниці! Ти дізнаєшся, як це — сидіти під замком.
Вона поклала рацію, не чекаючи відповіді від цього покидька. Він, безумовно, все почув, і це було найголовніше. Навіщо він припер цю довбану шахівницю? Сподівався, що вона йому ноги цілуватиме? Що буде йому вдячна? Стрімким рухом вона перевернула потворний помаранчевий стіл, і всі фігури попадали додолу.
— Поцілуй мене в дупу! Я тебе не боюся!
Вона жбурнула рацію в найближчу стіну. Та відскочила від поролону й упала на долівку, не розбившись. Криза минула. Дівчина лягла на ліжко, заспокоїлася, і вже шкодувала, що саме так виказала свій гнів. Вона не відчувала цього внутрішнього вогню вже кілька місяців. Проте він незгасно горів глибоко всередині. Це була її найпотужніша зброя, і вона мала тримати її при собі. Гнів підтримував її життя, змушував думати, давав їй цілі. Гнів спонукав лева намагатися втекти з клітки за найменшої помилки наглядача.
Тепер Калеб усвідомлював її рішучість, її гнів. Приходячи сюди з тієї чи іншої причини, він був так само обережний, як і першого дня. Знову знадобляться тижні, щоб приспати його пильність. Але Жулі присягнулася собі: вона втече. Уся її енергія, увесь її розум тепер будуть зосереджені на цій єдиній меті, яку вона майже втратила з поля зору.
Звісно, на знак подяки за влаштовану сцену її певний час годували тільки огидними консервами. Жулі їла, навіть не здригнувшись. Вона майже бачила, як Траскман по той бік стіни в своєму кабінеті ходив туди-сюди, наче хижак, з нетерпінням чекаючи, коли вона поставить фігури на дошку й прийме його запрошення зіграти. Їй було цікаво, що він робив в інший час, коли не спостерігав на нею. Може, працював над романом? Може, сюжет роману присвячений долі бідолашної дівчини, яка потрапила в полон до монстра? Вона уявила іронію ситуації: читачі, що обожнюють Траскмана, вважатимуть історію блискучою, а нечисленні журналісти, яким він погодиться дати інтерв’ю, захочуть дізнатися, чи досліджував він цю тему, чи розмовляв з колишніми жертвами викрадень…
Скоро вона зненавиділа консерви, які він подавав їй холодними. Прийшов час здаватися. Тож вона повернула шахову дошку на місце, розставила фігури й розвернула білою стороною до свого ліжка. І взяла рацію, на щастя, ще справну. Всередині пристрою затріщало, коли Жулі натиснула кнопку.
— D2-d4.
Він не відповів. Точніше, відповів не одразу. Почалася психологічна боротьба. Вона змусила його чекати кілька днів, тож і він змусив її чекати. Посеред наступної ночі його глибокий голос пронісся її в’язницею, мов крижаний вітер:
— D7-d5.
Жулі сіла в темряві. Їй здавався дивним цей голос, який ніби впав із неба. Неймовірно, але це було вперше, коли Калеб якось спілкувався з нею. Вона кинулася до рації і, навіть не бачачи шахової дошки, відповіла: «С4». Ферзевий гамбіт. Якщо Калеб приймав це, то переходив із центру на ферзевий фланг. Або він почне активно захищатися. Атака чи оборона? Жулі довелося чекати до обіду наступного дня, щоб дізнатися: він вибрав оборону.
Шістдесят чотири клітини, на яких дві армії боролися за те, щоб захопити короля супротивника, були настільки ж важливими для молодої дівчини, як коли Спаський і Фішер кинули виклик один одному в розпал холодної війни під час чемпіонату світу з шахів. Вона повинна була перемогти Калеба. Висміяти його. Розчавити його. І все ж вона дала йому виграти менш ніж за п’ятнадцять ходів. Як новачок. Вона почувалася жахливо. Ба більше, що він ніколи не вигравав у неї за часів Сагасу. Розлючена, вона знову вишикувала фігури.
— Давно не грала. Але я ще тобі покажу!..
Минали тижні, по одному-два ходи на день. Вона ніяк не могла взяти гору, почувалась так, ніби в’їжджала на машині в стіну. Може, він і став грати краще, але головна причина полягала в її деградації. Ув’язнення, наркотики, абсолютна відсутність соціального життя — усе це руйнувало її нейрони, хотіла вона того чи ні.