Віра зітхнула. Тут лише її дихання порушувало фантастичну тишу. Ця бездонна порожнеча вже починала діяти їй на нерви.
Крізь лобове скло видно було стовпи диму, що здіймалися над вершинами. Інші. Тридцять чотири особи жили в трейлерах, фургонах чи модульних будиночках навколо покинутого хутора. Люди з синдромом електромагнітної гіперчутливості, як і вона. Люди, чий організм більше не може переносити електромагнітних хвиль і полів, пов’язаних із WiFi і навіть із мобільними телефонами. Симптоми були жахливі: постійний шум у вухах, невиліковний псоріаз, безсоння, але передусім — виснажливі мігрені, яких не могли погамувати жодні ліки чи процедури.
Деякі з цих людей, перш ніж потрапити на цю нічийну землю, намагалися оббити своє колишнє житло спеціальними ізоляційними матеріалами або одягати шолом, зроблений зі смоли, яка мала захистити мозок від невидимого випромінювання. Вони перепробували все, аби тільки цей кошмар припинився. Але ніякі хитрощі не спрацювали. З усіх досліджень електромагнітної гіперчутливості, проведених Всесвітньою організацією охорони здоров’я, жодне не виявило, що в цьому винні хвилі.{5} Не було винайдено лікування, не проводилося майже ніяких досліджень. І навіть пошук рятунку в нечисленних місцях Франції, де не було покриття мобільним зв’язком, не вирішував проблеми. Адже держава прагнула викорінити «білі зони», щоб дати змогу кожному користуватися інтернетом і стільниковим зв’язком.
На щастя, кілька організацій та асоціацій боролися за права таких людей, зокрема й ця — «За межами хвиль», яка поставила собі за мету відбудувати хутір, розташований у так званій електромагнітній пустелі (такою пустелею хутір був завдяки рельєфу місцевості й повній відсутності людської діяльності в радіусі п’ятнадцяти кілометрів навколо) — і перетворити його на життєздатне екопоселення для близько ста осіб із синдромом гіперчутливості.
Планувалося навіть розвивати бізнес, ідея якого полягала в тому, щоб здавати в оренду «зелені гостьові будиночки» втомленим стресами цивілізації відпочивальникам, які вирішили на кілька днів сховатися від усіх форм зв’язку з рештою світу.
Віра була однією з тих гіперчутливих страждальців, які з ранньої весни до середини осені допомагали будівельникам в обмін на тимчасовий дах над головою і зарплатню. Своєрідна подоба соціального й професійного життя, яке тривало тільки тоді, коли стояла гарна погода. Але взимку життя на майданчику завмирало, його немов поглинала темрява. А бідолашні люди з синдромом гіперчутливості до електромагнітних хвиль — колишні керівники, вчителі, банкіри, чиє сімейне життя було зруйновано — зачинялися у своїх тісних домівках, бо їм більше нікуди було йти.
Ліс був їхнім простором свободи.
І найстрашнішою в’язницею.
4
Темрява. Глибока, безпросвітна. Темрява, коли вона розплющує очі, і темрява — коли заплющує. Щоразу, коли вона кліпала очима, Жулі відчувала опір і шурхіт якоїсь тканини. Здавалося, що вона перебуває десь в іншому місці, далеко від світу людей. Повністю пов’язана зі своїм внутрішнім середовищем, із цим всесвітом циркуляції кисню, ударів серця, биття кров’яних тілець об стінки судин.
«Я жива!». Ця найперша думка спливла тієї миті, коли рефлекси поступилися місцем свідомості. У голові був туман, усі думки переплуталися, але Жулі знала: з нею сталося щось серйозне. Гул двигуна, відчуття швидкості, запах медикаментів навколо неї. І якась штука заважала їй ковтати. Можливо, це дихальна трубка? Очевидно, довелося зробити їй інтубацію.
Вона пережила серйозне падіння. Можливо, стався нещасний випадок. Так чи інак, зрозуміло одне: її стан критичний. Негайно треба щось робити. Її забере машина швидкої, їхатиме з увімкненою сиреною, щоб усі давали дорогу. Лікарня, операційна, анестезія, операція.
Не встигла ця ідея прорости, як мозок Жулі відкинув її. До того ж, це була не трубка, від якої так пересохло горло, а якийсь огидний шматок тканини. Брудна ганчірка, яку хтось запхнув їй до рота. Брудна ганчірка з присмаком мастила й дизельного пального.
Голова боліла, хвилями накочувалася нудота. Жулі відчула, як знову повертається у безодню, ніби пірнає під кригу, а потім з останніх сил повертається на поверхню, бо потребує повітря. Звуки, які вона намагалася вимовити, вібрували в її ніздрях і заледве долали бар’єр губ.
Тоді Жулі зрозуміла. Її руки скуті наручниками за спиною, ноги міцно зв’язані. Зап’ястки горіли, щиколотки боліли від сильного тертя одна об одну. Вона намагалася закричати, але стала задихатися. Пробувала знову й знову, старалася рухатися, як тільки могла.