Щоразу, коли вона програвала партію, він замість їжі приносив їй підручники з теорії шахів. І вона чіплялася за них, щоб не піти на дно остаточно. Жулі читала книжки, запам’ятовувала комбінації, рухалася у своєму просторі по діагоналі або прямолінійно, як захисники короля. Вона мусила тримати свій мозок у тонусі, підтримувати всю свою розумову та фізичну пильність.
Із часом партії ставали дедалі довші, складніші, але завжди закінчувалися перемогою Калеба. Він невтомно диктував свої удари, без найменшого слова співчуття, без заохочення, без будь-яких емоцій. Іще один день народження, іще одне Різдво в цілковитій байдужості. У цій герметично закритій кімнаті час, здавалося, ішов в особливому ритмі — повільному шаховому вальсі, безперервній боротьбі білих і чорних. Решта світу перетворилася на пляму в темряві.
А потім настав дивовижний день, коли Калеб Траскман помилився на двадцять другому ході. Не груба помилка, але досить слабкий хід, який змінив баланс сил на користь Жулі. Вона раділа: після всіх поразок нарешті йому всипала. Це був, безумовно, найкращий момент її нескінченного ув’язнення.
Незважаючи на те, що була ув’язнена в цих стінах цілу вічність, вона стояла на власних ногах, її голова добре працювала. Коли вибереться звідси, люди не повірять: як така тендітна молода жінка могла бути такою сильною? Як їй вдалося вирватися з лап цієї істоти? Можливо, навіть її в’язницю, її пекло зафільмують журналісти, щоб витиснути з глядачів трохи більше жалю.
Тепер вона мала шанс завдати йому болю. Змусити його спливати інтелектуальною кров’ю. Вона радісно посунула свою фігуру й прокоментувала в мікрофон:
— Я ходжу турою на g8. Ти побачиш, як це — повільно вмирати. Боротися, як бідолашна тварина, і не мати змоги втекти, тому що твій супротивник має перевагу…
Коли вона практично зразу почула клацання замка, пошкодувала про свої слова. Їй доведеться поплатитися за свою зухвалість, так чи інакше.
— Відійди! Сядь на ліжко!
Він наставив на неї пістолет. Був розпатланий, у шкарпетках. Його борода відросла звідтоді, як Жулі бачила його востаннє. Чорні очі гарячково блищали. Вона мовчки підкорилася. Він збирався помститися, у цьому не було сумнівів. Але це не мало значення: вона отримала те, що хотіла. Він міг робити з нею все, що забажав, але він не вкраде її перемоги. Вона була готова.
Усупереч всім очікуванням він підійшов до столу й нахилився до шахівниці. Він стояв так хвилин п’ять, тримаючи одну руку в бороді, насторожений, наче хотів побачити позицію на власні очі. Потім він стиснув губи, поклав свого короля на дошку на знак поразки й подивився на Жулі.
— Молодець.
І вийшов солдатським кроком. Хряснувши за собою дверима. Пізніше тріск радіостанції знову вторгся у її простір.
— Тепер білими граю я: e4. Приготуйся, буде жорстко.
Ніколи раніше Траскман не промовляв так багато слів. Регулярно перемагаючи його, Жулі порушить його внутрішню організацію, його логіку панування. Відтепер вона має діяти хитро. Бути терплячою. Плести свою павутину. Змусити його говорити. Змусити його повертатися сюди. Зламати його недовіру.
І їй це вдалося. Невдовзі їхній обмін повідомленнями через рацію вже не обмежувався короткими літерами й цифрами. Калеб коментував її ходи, погрожував, насолоджувався, коли вона розкривала його плани. Жулі зосередилася на тому, щоб хитрістю підтримувати розмову. Вона дякувала йому, лестила, але не занадто, і час від часу провокувала.
Коли Жулі завдавала нищівного удару й перемагала, Калеб приходив. Він приніс крісло й іноді довго сидів у ньому, вивчав позицію. Він совався, хитав головою і розмовляв з нею. Звичайно, завжди про шахи, але язик у нього розв’язувався. У такі моменти він здавався людиною. Він навіть перестав носити пістолет. З ліжка, яке їй було заборонено залишати, Жулі бачила на його шиї шнурок, на кінці якого висів пульт дистанційного керування. Цей пульт був її перепусткою на свободу.
Ці можливості не триватимуть вічно. Імовірно, Калеб Траскман працював над своєю майстерністю гри в шахи так само, як і вона, і зрештою гратиме ще краще. Він також міг перервати партію без особливої причини або знову впасти в параною, яка нашіптувала йому ніколи не розлучатися з пістолетом. Тому їй треба було діяти якомога швидше. Але як? Кинутися до нього? Вона вже мала гіркий досвід, це не спрацювало. Якщо вона не знайде чогось, чим можна його поранити, нічого не вийде. Вона пильно придивлялась до всього, що бачила. Оцінювала крісло, стіл, шахівницю, навіть механізм зливного бачка — ніщо не здавалося достатньо міцним, щоб завдати шкоди Траскману. А пружинна основа ліжка була надто важка, її вона не могла підняти. Жулі не бачила ніякого рішення, і це зводило її з розуму.