Одного разу ввечері біля її ліжка затріщала радіостанція — Калеб натиснув на кнопку розмови. У темряві вона очікувала, що він повідомить про свій хід, але чула тільки його дихання. Він шморгав носом, схлипував… плакав?.. А потім раптом пронизливо закричав, так довго й страшно, що Жулі аж похолола.
Після крику почулися звуки кроків. Потім скрегіт ніжок стільця і шелестіння паперу. Жулі встала. Пішла вздовж задньої стіни, приклавши рацію до вуха. Він був прямо за стіною. Напевне зараз пише. Занурюється у морок нової зловісної історії. Дівчина чула його бурмотіння, але не могла розібрати слів.
Раптом вона знову почула скреготіння стільця. Знову кроки. Важке дихання. І його голос вирвався назовні, сповнений глухої злості:
— Ти слухаєш?!
Він начебто не міг її чути, доки вона не натиснула кнопку. Але розсудливість підказувала, що Жулі має бути обережна.
— Ти чуєш, суко?
Його дихання ставало дедалі голосніше. Звук із рації раптом припинився. Тривога! У паніці вона вимкнула рацію і поклала біля шахівниці. Ледве встигла залізти під ковдру, коли двері відчинилися. Темна постать Калеба Траскмана з’явилася у неї за спиною. Сильний запах алкоголю. Паралізована, вона непорушно лежала обличчям до стіни. Він відійшов і повернувся з радіостанцією.
— Ти ж підслуховувала?
Жулі аж підскочила, коли рація з гуркотом упала на підлогу. Мимоволі обернулася. Калеб Траскман освітив ліхтариком її обличчя.
— Чого ти ще від мене хочеш? — озвалася.
Обличчя Траскмана спотворила гримаса гніву. Він схопився за голову, похитуючись. Жулі мала скористатися нагодою, але не могла поворухнутися. Кат схилився над ліжком і здавався просто велетнем. Раптом він ударив її в живіт, так сильно, що всі нутрощі ніби вибухнули.
34
– ...тоді пролунав постріл, чоловік без сорочки отримав легке поранення, бо куля пройшла лише через руку. Досить банальна драма, типу того, що кожен день пишуть у газетах. З єдиною відмінністю: це була не проста новина.
Пів години тому Лізанна й Робер Анжер зустрілись і сіли за столиком у кутку бару. Він насолоджувався своїм другим джином з тоніком, а вона — другою кавою, просто для того, щоб зберегти ясність розуму. Навколо панувала затишна атмосфера. За кілька метрів від них вишукано вбрані пари випивали перед вечерею в ресторані для гурманів.
Робер Анжер своїми тонкими руками повернув екран ноутбука до Лізанни. Хоча він і не був красенем, у цьому хлопцеві було щось особливе. Його блакитні очі, зокрема, надавали йому таємничого шарму.
— Ось, прошу, це аматорська фотографія «Дійства 37» під назвою «Стрілянина з гвинтівки», демонструвалося у Галереї Гагосяна в Лос-Анджелесі 1987 року, — пояснив він. — В Отмара Мельцера перед очима близько п’ятдесяти приголомшених відвідувачів вистрелив його спільник, озброєний гвинтівкою 22-го калібру. Художник впав, корчачись від болю, і знепритомнів. У залі запала тиша, люди дивилися одне на одного, ошелешені, не знаючи, як реагувати. Вони очікували неймовірного перформансу, але не аж такого неймовірного. Спершу ніхто не ворухнувся, потім один із глядачів кинувся на допомогу Мельцеру. А потім — вгадайте що?
Лізанна знизала плечима.
— Глядача зупинив охоронець, якому Мельцер велів дотримуватися священного правила: під страхом кримінального переслідування суворо заборонено торкатися творів мистецтва…
Від самого початку інтерв’ю Лізанна дістала свій блокнот і робила нотатки, граючи свою роль до кінця.
— Навіщо він на таке пішов? — дивувалася вона. — Я маю на увазі, навіщо добровільно отримав кулю з гвинтівки?
— Він вважає, що час, у який він живе, нудний. Людина, переповнена інформацією, стає апатична і її вже вкрай важко чимось шокувати. Мельцер не лише ризикує власним життям, як він робив протягом усієї своєї кар’єри, але й порушує питання про місце, яке насильство завоювало в сучасному суспільстві. Мельцеровим «дійствам» уже понад тридцять років, але мені здається, що вони актуальні як ніколи.
Він показав їй давні відеозаписи — усі були абсолютно божевільні. На одному з них голий Мельцер щодуху біг через величезну кімнату, завалену сирим м’ясом, до величезної підвішеної туші, і бився об неї головою, навіть не прикриваючись руками. Очманілий, він відступав і повторював усе знову, аж доки не зміг підвестися. Анжер вбачав у цьому дійстві художнє вираження садомазохістських стосунків людини з плоттю, в основі яких лежить фундаментальне питання: якими є межі болю? Лізанна, зі свого боку, знову ж таки сприйняла це лише як витвір психічно хворої людини, але не хотіла ображати співрозмовника й воліла скерувати розмову на те, що її цікавило.