— Я прочитала на вашому сайті, що він живе у Франції з кінця 1990-х, — сказала вона. — Якщо я правильно зрозуміла, він і далі створює фільми, але перестав подорожувати, так?
Анжер зробив ковток джину з тоніком і похитав головою.
— Правду кажучи, не знімає, себто в нього була певна перерва. Дві тисячі другого року раптово помер юний Батіст. Ця втрата потрясла Мельцера до глибини душі. Він покинув Париж і переїхав на віллу на березі Марни в Сен-Морі. Якщо у вас коли-небудь буде можливість поїхати туди, ви побачите, що в саду стоїть дуже особлива статуя. Гармата в формі фалоса…
Він зніяковіло посміхнувся, і Лізанна спитала:
— Ви там були? Зустрічалися з Мельцером?
— Я проходив повз його віллу й роздивлявся, як будь-яка допитлива людина. Але ні, я ніколи з ним не спілкувався. Він відмовляється давати інтерв’ю, йому байдужі шанувальники, а тим паче такі, як я, які ведуть сайти. Його цікавить лише власна творчість. Коротко кажучи, у той час Мельцер здебільшого сидів удома, більше не подорожував, не відповідав на запрошення. З іншого боку, ми знаємо, що саме в цей період він почав відвідувати столичні свінгерські та садомазохістські клуби, а також приватні вечірки, де спілкувався з іншими художниками, які поділяли його смаки й уподобання. Це вузькі кола, де всі один одного знають. Думаю, саме на одній із таких вечірок і почалася його пригода з Андреасом Абержелем. Ви чули це ім’я?
Лізанна відповіла, що не чула. Її співрозмовник пояснив:
— Він також був трансгресивним сучасним митцем. Абержель був, так би мовити, ментальним двійником Мельцера, але у сфері фотографії. Один із найвідоміших його циклів фоторобіт називається «Морг»: Андреас Абержель ходив до судово-медичних інститутів і увічнював смерть за допомогою фотокамери. Утопленики, жертви дорожніх аварій, навіть діти. Зачекайте…
Він показав жахливе фото, на якому було зображено труп з відірваною головою. Бризки крові розтікалися на кілька метрів по підлозі та стінах, застелених білими простирадлами.
— Це Андреас Абержель, — пояснив Робер Анжер. — Точніше, те, що від нього залишилося…
— Я… не впевнена, що розумію.
— Минулого року він навмисно вистрілив собі в череп перед камерами з автоспуском, які увічнили кожну мілісекунду його самогубства. Це його остання і, як ви розумієте, найрадикальніша робота «У голові художника».
— І ви вважаєте це мистецтвом? Серйозно?!
— Серйозніше нема куди. Андреас Абержель зайшов так далеко, як тільки може зайти художник у відданості своєму ремеслу. Оригінали його фотографій на сьогоднішній день коштують силу-силенну грошей на ринку, і Абержель це передбачив. Зрештою, він присвятив свою кар’єру критиці того, на що перетворилося сучасне мистецтво: простором, де панує наднасильство.
— За всі гроші світу продавати такі жахіття, щоб викрити насильство… Це якось трохи занадто, ні?!
— За цим стоїть глибока ідея, повірте мені. І я дуже рекомендую вам подивитися його роботи, якщо у ваших планах є розділ, присвячений фотографії. Безумовно, його ідеї шокують, але вони здатні пробудити сумління, або, як мінімум, спонукають замислитися. І, як кажуть самі митці, вони нікого не змушують відвідувати місця, де виставляються їхні роботи.
— Справді…
— Ви також досліджуєте й насильство в літературі, я правильно розумію? Якщо так, то раджу вам звернути увагу на Калеба Траскмана. Не знаю, чи ви коли-небудь читали його книжки, але окрім того, що вони захопливі, вони порушують цікаві питання про процес написання творів і потребу митця виражати насильство через посередника — літературу, наприклад. Як і Абержеля, Траскмана вже немає на цій землі. Шанувальники їхньої творчості вважають, що ці двоє, а також Мельцер та інші, були близькими друзями, хоча формальних доказів цього немає.
Лізанні стало зле. Серцебиття прискорилося, і на кілька секунд усе навколо розпливлося. Голос співрозмовника долинав до неї мовби здалеку. Вона встала, перепросила й пішла до туалету, хапаючись за перила. Спустившись вниз, вона бризнула водою на обличчя, а коли подивилася в дзеркало, то побачила, що з її рота стирчить рука — та рука з її кошмарних видінь — із пальцями, втягнутими, наче кігті. Вона притиснула руки до горла, зробила крок назад, заплющила очі, розплющила. Рука зникла. Усупереч її побоюванням.
Що ж з нею відбувається?