— І що ж я маю тут побачити?
— Подивіться уважно, а не поверхово. Вам не потрібна моя допомога, щоб зрозуміти.
І знову вона підкорилася. І знову Віра послухалася. Аж раптом її серце мало не вискочило з грудей. Кілька рядків унизу праворуч вразили її до глибини душі.
— Боже!..
36
Вона мусила його вбити. І швидко. Інакше помре.
У нападі гніву Траскман дав їй саме те, чого бракувало від самого початку: зброю. Від удару об долівку відлетіла задня панель рації, під якою розташувався батарейний відсік. Калеб світив своїм ліхтарем, доки зібрав усе, і навіть забрав шахи й столик. Але вранці Жулі знайшла під ліжком цю пластинку, яку не помітив Траскман.
Весь день вона терпіла, не торкаючись своєї знахідки. Страви, які з’являлися на тацях, були смачні й ситні, ніби кат намагався загладити свою провину. «Гори в пеклі», — думала Жулі, без апетиту ковтаючи їжу. Кожен рух викликав страшний біль у животі.
Коли нарешті вимкнулося світло, дівчина вийняла шматок металу. Обмацавши його, встановила, що завбільшки пластинка приблизно двадцять на сім сантиметрів і кілька міліметрів завтовшки. На жаль, краї були закруглені. Але метал міцний, і Жулі подумала, що з нього можна щось зробити. У неї з’явилася ідея. Це могло спрацювати.
Вона зігнула верхній кут металевого прямокутника. Поволі спустилася і підсунула пластинку під ногу ліжка, а потім всією вагою впала на матрац. Внизу різко тріснуло: пластина зламалася у місці згину. Жулі взяла шматок металу й провела пальцем по зламаному місцю. Гострий край врізався у шкіру. Піднесла пальця до рота, лизнула й задоволено всміхнулася, відчувши солонуватий смак крові.
Задоволена своїм успіхом, повторила свої маніпуляції з другим куточком металевої пластинки. Вона дуже старалася, щоб другий куток обламався якомога ближче до першого, утворивши вістря. Усвідомлювала, що такої нагоди більше не буде. Гепнула на ліжко. Під ніжкою тріснуло.
Вістря вийшло не по центру, але було достатньо гостре, щоб проколоти тканину й плоть. Нерівні краї металу мали розривати шкіру й м’язи, мов зазубрений мисливський ніж, який дуже важко витягти, якщо вже він встромився. Ця штука мала завдати дуже сильного болю.
Але користуватися цією зброєю було нелегко. Нижня частина прямокутника, що слугувала руків’ям, дуже широка. Якщо стиснути надто сильно, тонкий метал поріже долоню. А їй треба схопити свого ножа без найменшого вагання, коли настане момент. Тож вона відірвала від простирадла тонку смужку й туго обмотала руків’я. Воно стало ще ширше, але тепер можна тримати впевненіше. Ставши на коліна на ліжку, Жулі кілька разів махнула саморобним ножем і вдарила в подушку. Заліз, як у масло.
Жулі зраділа. Підійшла до стіни й кілька разів швидко й рішуче вдарила в поролон. У тиші вона почула свист леза й шурхіт поролону під час удару. Навіть крізь доволі жорсткий матеріал метал проходив майже без зусиль. Вона уявила перед собою Калеба Траскмана. Момент, коли вона швидким, точним жестом, без вагань б’є йому в печінку. Ось так, раз! Рука блискавично вистрибнула вперед, наче пружина. В одному романі Траскман писав, що поранення у печінку майже завжди смертельні. Це найкраще місце для завдання удару.
Та все ж дівчину мучили сумніви: печінка мала форму коми, але де саме її найважливіша частина? Праворуч чи ліворуч? З якого боку бити, щоб найімовірніше вразити цей орган? Спробувала згадати уроки біології. Серце зліва… Велика частина печінки навпроти… Праворуч, так, праворуч! Тому треба бити зліва від себе. Лівий бік. Головне — не помилитися.
У темряві вона сховала уламки металу під матрац, а саморобний ніж — під подушку, щоб схопити за мить.
До того часу, як знов автоматично увімкнулося світло, вона так і не заснула — була надто схвильована. Можливість вибратися звідси здавалася майже нереальною. Але зараз вона мала більше шансів, ніж будь-коли до цього. Але насемперед треба зберігати спокій, не видати себе. Неухильно дотримуватися своїх звичних ритуалів. Тренуватися уночі. Вихоплювати лезо швидко, бити різко, щоб застати його зненацька. Вкласти в удар всю силу. Продумати всі сценарії. Іноді в її уяві Траскман повертався спиною — тоді вона кидалася на нього і влучала в потилицю.
Залишалася одна проблема: якщо він не зайде в кімнату, усе це буде абсолютно марно. Уже кілька тижнів він до неї не приходив. Жулі більше не могла ні читати, ні спати, вона постійно думала тільки про свою втечу. Дні стали нескінченними. Коли він ставив тацю з їжею у віконце, вона просила знову пограти з нею у шахи чи дати якесь нове завдання. Нічого не відбувалося. Калеб Траскман був невблаганний. Він ніби щось відчув.