Поки всі ці питання крутилися у її голові, надворі вже сходило сонце. Крізь вікно контури світила були розмиті й побілені ранковими заморозками. Заповідалося, що день буде холодний і сухий. Лізанна зійшла вниз і приготувала собі каву, відчуваючи дедалі більшу втому. Взяла в руки фотографію своїх батьків. Дивлячись на цю світлину, вона не відчувала нічого, окрім величезної прірви між ними й собою, порожнечі, яку їй зараз було так важко заповнити.
За два дні вона повернеться до Руану, де на неї чекало ще одне випробування: з’ясувати, що з її головою. Можливо, у неї виявлять неоперабельну пухлину, спогади й далі стиратимуться з пам’яті або перемішуватимуться, їй залишиться жити всього пів року, за цей час їй доведеться скористатися останньою можливістю зробити все, що вона давно хотіла встигнути зробити: скажімо, поїздити світом… Зробити все, що хотіла. «Розповісти правду батькам дівчини Ромі, ось чого я хочу. Покарати виродків, які її замордували».
Вона відклала фотографію і погортала свої нотатки про Жеремі Теобальда, які зібрала за ніч. Чоловік із жорсткими рисами обличчя, завжди з чорним макіяжем навколо очей, жилавий, сухорлявий. Як з’ясувалося, понівечена рука не була результатом нещасного випадку. Дві тисячі сімнадцятого року з його згоди вказівного пальця йому відрізав друг, майстер пірсингу і татуювань. Ця хірургічна операція була знята на відео — для перформансу в Музеї сучасного мистецтва в Цюриху, який привернув увагу кількох сотень глядачів-витріщак.
Лізанна кілька годин досліджувала збоченський світ Жеремі Теобальда. Зокрема, вона дізналася, що 1999 року Жеремі, який тоді ще навчався в Ліонському університеті на факультеті витончених мистецтв, у віці двадцяти одного року був засуджений за спробу зґвалтування сімнадцятирічної дівчини, яка не відповіла взаємністю на його залицяння після вечора в нічному клубі. Він вийшов слідом і напав, коли та вже підходила до свого дому. На щастя, мешканець будинку встиг втрутитися і забити на сполох.
Схоже на те, що його тюремне ув’язнення стало джерелом пробудження його «покликання». Невдовзі після звільнення з ним сталося щось дивне, він почав ставити перед собою виклики, кожен божевільніший за попередній. Серед них — перетнути Піренеї з 19-кілограмовою кулею, прикутою до ноги ланцюгом, пробути тиждень на платформі площею один квадратний метр на вершині щогли, або просидіти п’ять днів у шафці шістдесят сантиметрів заввишки, стільки ж завширшки і дев’яносто сантиметрів завглибшки. Він прагнув постійно накладати на себе те, чого зазнав під час ув’язнення: обмеження і незручності.
Лізанна також знайшла два чи три посилання на джерела, в яких згадувалася його поява в роботах Мельцера, але не більше. Після ночі пошуків в інтернеті вона досі не знала, хто були інші постійні учасники. Власне, це й не мало великого значення, оскільки був Жеремі, і вона знала його адресу: звалище автомобілів у Нуазі-ле-Гран, що приблизно за тридцять кілометрів звідси.
Раптом, порушивши глибоку тишу, задзвонив її одноразовий телефон. Вона зразу впізнала номер. Телефонував Генрі Кобб, студент.
— Генрі?
— Так. Добрий день! Вам зручно говорити?
— Слухаю вас.
— Я не переставав думати про цю історію після нашої розмови. Мене це переслідує, я картаю себе за те, що дав вам плівку. Я вчинив огидно, адже залишив вас напризволяще з усім цим…
— Нічого страшного, не хвилюйтеся.
— Ви знайшли ту дівчину з фіолетовим волоссям?
Заскочена запитанням зненацька, вона трохи помовчала, перш ніж вирішила, що немає сенсу ділитися з юнаком ходом свого розслідування. Насправді вона не була впевнена, що він зможе впоратися з її одкровеннями, і віддала перевагу брехні.
— Ще ні. Мені тут треба було владнати багато справ.
— Розумію. Власне, мені тут дещо подумалося… Учора я цілий день переглядав паризькі художні галереї в інтернеті — може, котрась із них здасться мені знайомою… І нарешті знайшов ту, про яку розповідала Лізанна. Тобто… інша Лізанна… Неважливо. Це «Blue Arts Factory», у 6-му окрузі. Саме там вона побачила картини тієї Аріадни, про яку ви згадували.
Лізанна записала інформацію.
— Ви впевнені?
— Звісно. Оскільки я хотів зробити для вас більше, то пішов туди і поспілкувався з дівчиною, яка пам’ятала ці роботи. Вона близько року тому організувала виставку вуличних художників.
— Вона пам’ятає Аріадну?
— Так, пам’ятає. Розповіла, що Аріадна жила у Фрігосі, в 13-му окрузі. Там колишній холодильний склад, нині цілком присвячений мистецтву. Можливо, вона досі там працює.