Віра тремтячими пальцями торкнулася газетної статті. Темними очима подивилася на Зофію Енриш.
— То ось як ви дізналися про мою дочку… Знову й знову ваші трикляті новини!..
Непрохана гостя подала їй склянку з горілкою.
— Це не трикляті новини, це…
— Ану ж дайте вгадаю! І про це у вас теж було видіння? Що розповісте мені цього разу? Що бачили, як я розмовляла з хлопчиком, який загубив собаку, доки моя Емілі тонула, мов цеглина? І бачили, звісно, задовго до того, як це сталося? Розкажіть. Мені цікаво знати!
Письменниця незворушно сиділа навпроти Віри.
— Ні, все було не так, — просто відповіла вона.
Віра стиснула склянку в руках. Піднесла її до губ і відпила пекучої рідини, щоб відновити душевну рівновагу. Їй треба було швидко опанувати себе. Треба, щоб психіатр у ній узяв гору. Жінка перед нею була хвора й марила. Якщо їй відверто про це сказати, це лише спричинить конфлікт і погіршить ситуацію. Цілком імовірно, що Зофія Енриш була готова до розмови. Просто потрібно зробити це правильно.
— Вибачте, що мене занесло, — сказала Віра. — Здається, я на межі…
— Я помітила. Але ваші вибачення приймаю.
От стерво! Яке щастя: ця психована приймає її вибачення!
— Дякую. Ви не проти відповісти на мої запитання? Поговоримо спокійно? Я хотіла б, щоб ми потроху рухалися вперед. Спробуймо з’ясувати, як ми могли б… запобігти здійсненню вашого пророцтва. Ви згодні?
— Так, згодна.
— Отже… Ви пишете новий роман — другий, правильно?
— Саме так.
— Як він називається?
— «Відлюдники».
— Ця оповідь так само сягає корінням у ваші видіння, як і роман «Дівчина, що вийшла з тіні»?
Зофія Енриш кивнула й випила води. Віра вслід за нею випила свою горілку. Важливо було залишити деякий проміжок часу, щоб послабити напруження і не дати Зофії Енриш закритися.
— «Відлюдники» — це ми?
— Так.
Віра не помилилася. Утім, це не заспокоїло, бо означало, що ця жінка давно планувала візит до неї. Можливо, вона навіть стежила за прогнозами погоди протягом останніх кількох днів і вибрала найкращий час, щоб заявитися — саме тоді, коли передбачалася хуртовина. Це зміцнило її переконання, що вони з Андре мали рацію: Зофія Енриш вже була в цьому районі, щоб провести розвідку, навіть якщо вона відмовлялася в цьому зізнатися. Чи її викривлений розум придушив ці спогади?
Вірі залишається знайти спосіб довести Зофії Енриш: нічого з того, що вона казала, не було правдою.
— Якщо ми відлюдники, це означає, що ви також — частина видіння?
— Саме так.
— Це вперше у ваших пророцтвах фігуруєте ви самі?
Письменниця кивнула головою і видала дивний звук.
— І в чому ж полягає трагедія, якої мені слід боятися? — вела далі Віра.
— Цього, на жаль, я не можу сказати. Я вважаю, що історія пишеться саме зараз, коли ми говоримо.
— Але зазвичай ви чітко уявляєте, що станеться, чи не так? Нещасний випадок, самогубство, викрадення…
— Мені видається, що цього разу, оскільки я до цього причетна, я не можу знати, який буде результат. Це трохи схоже на змію, яка кусає себе за хвіст, — відповіла вона, вказуючи на свою футболку.
Це здавалося несамовитим, але заразом і мало сенс. Зофія Енриш трималася якоїсь своєї логіки і в її міркуваннях не було жодних прогалин. Що робило завдання Віри ще складнішим.
— Якщо так, то чого вас навчило видіння, яке надихнуло вас узятися за перо?
— Я бачила ліс, хуртовину, стежку з мітками на стовбурах. Потім бачила, як ми застрягли тут, у цьому шале. Я зразу впізнала ваше обличчя. Це було і неймовірно, і страшно — знати наперед, хто постраждає. Такого зі мною ще ніколи не бувало. Це був шанс, який випадає раз у житті. Я мусила знайти вас, щоб не допустити трагедії, про яку ще нічого не знала, крім того, що вона неминуче має статися… Тож я почала шукати інформацію про вас і ваше минуле. І знайшла статтю про те, як потонула ваша дочка.