— Тобто ви кажете, що статтю про те, як потонула моя донька, ви знайшли тоді, коли шукали інформацію про мене. То це не мало нічого спільного з видінням?
— Так, не мало.
— Тоді навіщо ви долучили цю статтю до підшивки? Я думала, в ній містяться лише передбачення, які справдилися.
Раптом Зофія Енриш ніби збентежилася. Нервово почухала шию.
— Я просто… Це єдиний виняток. Це правда, я приклеїла цю вирізку вже після того, як все сталося. Але… Мені потрібно було тримати її разом з іншими, щоб я легко могла її дістати. Тому я розмістила їх у хронологічному порядку. У всякому разі, це важлива деталь. Після збору інформації я звернулася до ваших колишніх колег, щоб спробувати знайти вас…
Віра, якій вдалося зламати струнку логіку письменниці, вирішила не давати їй перепочинку.
— Зрозуміло. Але ви усвідомлюєте, що якби не прийшли до мене, нічого не сталося б?
— Так-так, звичайно, я про це знаю. Я довго думала, перш ніж прийти. Але вирішила прийти, бо для мене було важливо закрити давні рахунки. Ви завжди вважали мене хворою, ви підсадили мене на ті кляті препарати. Я хотіла показати, що ви помилялися. І здається, мені це не вдалося. Ви досі вважаєте мене божевільною.
— Чому ви так думаєте?
— Ви влаштували мені допит. Думаєте, я не бачу? Ви робите все, щоб заманити мене в пастку. Крім того, я знаю, що ви копалися у моїй сумці, мабуть, коли я була у вбиральні. Ви переглянули мій рукопис, конверт лежав не так. Я дуже спостережлива!
— Вибачте. Насправді мене дратує те, що я не можу згадати вашого справжнього імені і…
— Знову ця проблема з пам’яттю! Ці слизькі спогади! Ви хоча б пам’ятаєте, як брали цей конверт?
— Чудово пам’ятаю.
— І як читали рукопис без мого дозволу, теж пам’ятаєте?
Віра кивнула. Вона відчувала, що ситуація може погіршитися будь-якої миті.
— Я прочитала тільки першу сторінку, — заспокоїла Віра Зофію Енриш. — Прогулянка в лісі, позначки на стовбурах, які ведуть сюди… У мене було відчуття, що це про вас, але, імовірно, це про мене. Правильно?
Гостя неоднозначно усміхнулася. Віра дедалі сильніше відчувала, що грає в шахи з грізним супротивником. Вона допила горілку й мовчки тримала склянку в руках.
— Так, саме так. Саме так. Це вас я бачила на дорозі. Моя нова історія починається з вас, і тільки з вас.
Тепер Зофія Енриш зайняла агресивну позу.
— Значить, монстр полює на мене, — мовила далі Віра. — Але хто він?
— Я нічого про нього не знаю. Не знаю його обличчя. Але знаю, що він шукає вас і хоче зробити вам боляче.
— Чому?
— Гадки не маю.
— Як давно він переслідує мене?
— Відколи ви втекли й сховалися у цьому місці… Але тепер він тут. Він знайшов вас. Він знайшов нас. І він уб’є нас, якщо ми нічого не зробимо. Ми не можемо цього допустити. Якщо будемо триматися разом, якщо будемо обережні, він нічого не зможе нам заподіяти.
Віра зрозуміла, що ситуація виходить з-під контролю. Вона поставила склянку на підлогу й обережно поклала праву руку на сидіння крісла, її пальці непомітно торкалися кінчика кочерги. Вона зустрічала шизофреніків, які за мить доходили до насильства, іноді навіть до вбивства. Раптом її охопив приплив тепла.
— Уже пізно, — сказала вона. — Думаю, краще договорити завтра.
— Чому завтра? Хіба не ви хотіли цієї розмови? А тепер хочете, щоб ми зупинилися? Чому? Ви боїтеся правди?
— Якої правди?
— Я хочу, щоб ви подивились у своїй книжковій шафі, в другому ряду, за «Польотом над гніздом зозулі». Я залишила там невеличкий подарунок для вас. Сховала зразу, як приїхала. Тобто це було багато годин тому.
Від того, як Зофія Енриш вимовила слово «подарунок», у Віри аж волосся стало дибки. Коли вона підвелася, їй здалося, що її кістки важать тонну. Вона підійшла до книжкової шафи, відсунула книжку Кена Кізі й аж скрикнула від своєї знахідки: телефон! Відсахнулася, неначе мандрівниця, що зіткнулася віч-на-віч із небезпечною змією.
— Що ви наробили?.. — прошепотіла Віра.
Підійшла Зофія Енриш. На її обличчі не було ніяких ознак співчуття. Лише сарказм і ворожість.
— Де ваш псоріаз? А мігрень і блювота? Ну? Так, телефон тут нічого не ловить, але він увімкнений і випромінює хвилі.
У Віри в очах потемніло. Обриси тендітної постаті, що стояла перед нею, стали розпливчасті. Запаморочення змусило її схопитися за книжкову шафу. Відчуваючи неспокій, вона приклала руку до голови. Здавалося, вона ось-ось вибухне.