Вона зайшла до будівлі. Спершу розгубилася, але потім її накрило відчуття, ніби потрапила всередину гігантського витвору мистецтва. Тут художники очистили камінь, розписали, підлогу й стіни розмалювали й оздобили безліччю предметів, від знаків з будівельних майданчиків до кахлів. Перед дівчиною відкривався неосяжний простір, а за прочиненими дверима — тісні майстерні, музичні студії, кімнати, заставлені обладнанням… В одному з таких приміщень молодий чоловік чіпляв до стелі гачечки, на яких висіли маленькі скриньки: «If you never try, you’ll never know», «There’s no place like home»{16}… Журналістка гукнула його й запитала, показавши фотографії картин Аріадни, збережені в її телефоні:
— Я шукаю художницю на ім’я Аріадна. Це її роботи. Ви її знаєте?
Ні, він не знав. Тоді Лізанна піднялася сходами й загубилася в нескінченних коридорах, кімнатах з дуже різною атмосферою. Це місце було гігантське й мало божевільну архітектуру. Сповнене життя, воно гуділо, неначе вулик. Однак, схоже, ніхто не міг надати Лізанні ніякої інформації про Аріадну. Митці, французькі та іноземні, приходили й ішли між цими стінами, і не обов’язково зустрічалися…
Вона знову піднялася до циліндричної вежі, трохи схожої на маяк, і раптом зупинилася. Там, перед нею, був лабіринт — як тарантул на круглій стіні. Він розкинувся на кілька метрів у висоту — Аріадна, мабуть, виявила неабияку спритність, щоб малювати в такому місці — і загубився в темній пащі коридору.
Лізанна поринула в темряву, її горло стиснулося. Цей малюнок гнітив її. У цій найвищій частині Фрігоса лабіринт поширювався в усіх напрямках так само, як і в Атіс-Монсі. Звісно, він привів її до стіни, де був зображений гігантський Мінотавр. Великі чорні блискучі очі, закручені роги, ніздрі, з яких ішов дим, жахливі щелепи, які позначали вхід до нової кімнати…
Лізанна дозволила чудовиську проковтнути себе й опинилася у студії, перевантаженій обладнанням і сонячними полотнами: красуні на островах, бірюзовий океан, білі піщані пляжі… Нічого спільного ні з міфологічним чудовиськом, що охороняло вхід, ні з особливо похмурими роботами Аріадни. Якщо художниця колись і жила тут, то вже не живе. Усе, що залишилося — лише відбиток її перебування.
Розчарована невдачею журналістка розвернулася. Вона була дезорієнтована. Кого тепер питати? Хто міг знати, що сталося з художницею? Коли вона вже збиралася спускатися, позад неї почувся голос:
— Аріадна?
Лізанна обернулася. Через інші двері виходила жінка, тепло вбрана, із загорнутою картиною під пахвою. Років сорока, на голові картуз, зелені окуляри в квадратній оправі. Вона поклала свій пакунок, підбігла й обняла її:
— Як приємно знову тебе бачити!
Лізанна нічого не зрозуміла й обережно відступила.
— Ви помилилися, я не Аріадна. Я сама її шукаю. Ви часом не знаєте, де вона?
Жінка спохмурніла, її усмішка зникла. Тієї миті в Лізанни запаморочилось у голові й задзвеніло у вухах. Проте вона почула мовби здалеку:
— Чи знаю я, де вона? Та ось же, переді мною. Це ж ти, Аріадно.
41
Жива. Мертва. Жива і мертва. Її очі були широко розплющені й нерухомі, дівчині не вдавалося захиститися від яскравого світла лампи, що висіла над нею. Жулі відчула холод на спині, вона змерзла. Поверхня, на якій лежало її нерухоме тіло, була тверда і, як їй здавалося, розташована досить високо. Вона не могла поворухнути жодним м’язом, не могла навіть шепотіти. Але звук її дихання і циркуляція повітря в легенях здавалися надто голосними. Нічого більше не існувало, окрім тих шумів і її серця, що насилу ще билося.
До неї поступово поверталися спогади. Згадала, як її саморобний ніж ковзнув по грудях Траскмана, як вона втекла в лабіринт, як повернулася на те місце, звідки починала тікати… І останні слова божевільного письменника, перш ніж вона знепритомніла: «Ти помреш».
Тепер вона була паралізована в місці, де панувала абсолютна тиша. Пахло пилом і селітрою, стеля потріскалася. Мабуть, її голова трохи повернута набік, бо вона могла розрізнити розбиту плитку на стіні. Металеві шафки. Жовтуваті простирадла. Чомусь подумалося про лікарню. Можливо, стара операційна, або… морг. Так, це був морг. Оті шухляди… І її поклали на столі для розтину трупів.
Вона хотіла закричати, але її язик так і залишився притиснутий до розслаблених губ. Траскману довелося вколоти їй потужне заспокійливе, яке паралізувало тіло, але не вплинуло на свідомість. Мозок працював із шаленою швидкістю. Це було нестерпно. Вона завдала йому болю — намагалася втекти. Він міг убити її, але це було б занадто легко. Занадто швидко. У нього виникла інша ідея.