Вона почула кроки вдалині, наче з глибини сну. Потім тихі голоси, які ставали дедалі ближчі й гучніші. Потім хтось поправив її голову так, що очі втупилися в стелю. Над нею схилилося обличчя: гачкуватий ніс, дуже широкий, непропорційний лоб і великі круглі очі. Ліва повіка відірвана від очного яблука, так що Жулі чітко бачила мерзенну рожеву плівку тендітної вологої плоті. Втілення жаху.
— Зіниця розширена. Можна подумати, що вона мертва. Це ідеально для мене.
Чоловік розмовляв з кимось іще. Потім він обернувся, все ще дивлячись на неї, дуже зосереджено, як фотограф у пошуках найкращого кадру.
— Мені потрібно більше світла. І рефлектор, ось тут, щоб відбілити її обличчя. Я чітко окреслю кожну частину обличчя. Губи, очі…
Він зник з поля зору. Жулі нічого не розуміла. Це пекло? Вона навіть не могла заплакати. Треба вибратися звідси. Вона думала про своїх батьків, хоча час і притупив її спогади. У глибині душі знала, що вони не забули її і досі гірко сумують. Вона хотіла б сказати їм, що намагалася триматися, що боролася з усіх сил, але тепер усе скінчилося. Наближався кінець.
Чоловік з головою бика поставив праворуч від себе лампу, ліворуч від нього вигулькнула ще одна голова. Схожа на череп скелета, з випуклими вилицями, тонким, як лезо, носом. На голові в чоловіка була кепка борсаліно. Жулі відчула його кістляву руку на своїй щоці, а потім хижа посмішка відкрила його зуби, занадто ідеальні, щоб бути справжніми.
— Її можна назвати «Шахісткою». Судячи з того, що ти мені розповів, ця назва добре її репрезентуватиме. Що скажеш?
Глибокий голос, східноєвропейський акцент. Раптом поруч з’явився Калеб Траскман. Жулі хотіла втекти від цього чорного погляду, сповненого жорстокості й жадоби помсти. Він дивився на неї. Його маленькі стиснуті вуста губилися у бороді.
— Блискуча ідея, Дмітрію.
— Робота буде надзвичайно складна й тривала, але результат буде гідний. Я поставлю її перед прозорим столом із шаховою дошкою. Можливо, це буде мармур, а не дерево. Мармур холодніший, але він випромінює справжню силу. Вона сидітиме на табуреті, схилившись, замислена, поклавши руки по обидва боки дошки, ніби вона хоче забрати собі кожен з шістдесяти чотирьох квадратів. Ми зобразимо гру в процесі, це створить враження руху. Маєш якісь особливі побажання?
— Безсмертна партія Каспарова.
— О, це цікаво. Мені подобається.
Він усміхнувся, а потім провів указівним пальцем по чолу Жулі.
— Я розкрию череп у поперечному розрізі, щоб відкрити мозок, зберігши його цілим. Ідея полягає в тому, що відвідувачам цікаво, як шахіст вирішує, які ходи робити. Дамо їм змогу зануритися у складність роботи цього надзвичайного органу.
Потім він безцеремонно перекинув її, як шматок м’яса. Жулі вперлася носом у край стічного жолобу. Вона хотіла померти. Негайно.
— Добре, що немає татуювань, я їх ненавиджу. Тут я відділю шкіру спини, розгорну її в боки. Це буде схоже на крила ангела, і створить тонку паралель з назвою гри… Також очищу хребет і виділю спинномозкові нерви, плечове сплетіння і всі нерви в руці…
Він перевернув її на місце. Голова Жулі повернулася, що дало їй змогу побачити кімнату з іншого ракурсу. На задньому плані фотограф налаштовував своє обладнання, а інший чоловік, якого вона ще не бачила, малював її обличчя на білому полотні, розміщеному на мольберті. Тип у кепці знову звернувся до Траскмана:
— Вона правша чи лівша?
— Правша.
— Чудово. Отже, я зніму шкіру з усієї правої руки. Можливо, не чіпатиму лівої, щоб залишити чітке повідомлення. Побачу, коли прийде час. Передусім я хочу показати, як нейронний зв’язок трансформується у рухи руки, яка переставляє фігури.
Він нахилився до Жулі.
— Як ти думаєш, Андреасе? З неї вийде надзвичайна шахістка, чи не так?
Жулі бачила, як одна за одною над нею з’являються огидні пики, утворюючи коло. Коли ж цей кошмар закінчиться? Її тіло було мертвим каменем і більше не належало їй, але вона відчувала все, кожен бридезний дотик пальців цих виродків щоразу, як вони її мацали.
— Це буде чудова робота, — відповів фотограф, закінчуючи свої приготування. — А зараз, якщо не заперечуєте, мені потрібен простір. Дайте мені пів години наодинці з нею, будь ласка. Я ненавиджу, коли за робочим процесом спостерігають.
«Робочий процес»… Жінка без шкіри, виставлена в музеї, як за часів Фрагонара. Жулі не могла повірити в те, що чула. Цього всього не могло бути. Ці чоловіки були божевільними, співучасниками злочину, серійними вбивцями. Вони викрадали, катували, вбивали. Вони були потворами.