Обличчя зникли. Чоловік, який малював, бурчав, пакуючи своє обладнання. Чоловік із бичачою головою провів кілька тестів перед початком фотосесії. Потужні спалахи осяяли кімнату. Жулі була його моделлю, його трупом, його сировиною. Озброєний фотокамерою, він обійшов навколо стола. Спершу він сфотографував її цілком, потім великим планом окремі частини тіла. Після цього сконцентрувався на одному оці. На великій розширеній застиглій зіниці, абсолютно порожній.
— Прекрасно… Прекрасно! Ти маленька перлина.
Думками Жулі відділилась від тіла й кудись полинула. Вона мандрувала далеко-далеко звідси, аж доки її тіло раптом ковзнуло по сталі і злетіло — й ураз дівчина збагнула, що вона висить, підвішена за ноги, гола, як туша у м’ясника. Пальці її рук торкалися підлоги, світ перевернувся догори дриґом. Вона бачила чорний коридор, обшарпані стіни, звивисті гілки дерев за розбитими вікнами. Калеб Траскман був тепер сам, за кілька метрів від неї. Він прив’язував кінець мотузки до металевого столу, прикрученого до підлоги, крекчучи від натуги.
Зав’язавши вузол, підійшов до Жулі зі скальпелем у руці. Став перед нею на коліна і провів лезом по її щоці. Його риси обличчя були витягнуті, зморшки стали глибокими.
— Не знаю, що мене з тобою пов’язує. Не знаю, чому я борюся за твоє життя. Дмітрій збирався забрати тебе й зняти шкіру, а я не зміг віддати… Але це я їх викликав. Я був готовий побачити твою смерть. Принаймні я так думав…
Із гнівним жестом він замахнувся скальпелем через всю кімнату.
— Ти не знаєш, чого мені це коштувало! Наскільки я підірвав їхню довіру до мене! Ти все псуєш! Ти це розумієш?
Він підвівся і почав крокувати туди-сюди.
— Ти вважаєш нас монстрами, так? Не тільки ти. Нас засуджують, нас ненавидять, бо наші вчинки нібито жорстокі, аморальні. Але хто читає мої книжки? Хто йде в музеї, щоб милуватися картинами чистого насильства? Хто цілими натовпами суне в кінотеатри, щоб насолодитися спогляданням убивць, які дві години катують своїх жертв? Хто насолоджується жахіттями, і вдає, що не причетний до них?
Він роздратовано повернувся до неї:
— Ви всі надягаєте пов’язки на очі, але всі винні. І нас набагато більше, ніж ви можете уявити. Ми відкриємо вам очі. Це ж так просто…
Жулі вже нічого не розуміла. Кров прилила до голови, затуманивши зір. Її дихання ставало важким.
— Для зовнішнього світу ти мертва, Жулі. Ці фотографії, які зробив Андреас, будуть додані до фотографій інших трупів, які вже виставлені в галереях. Більшість із них — справжні трупи, жертви нещасних випадків, хвороб або самогубств, увічнені в справжніх моргах… Але в цій колекції є також люди, які жили нормальним життям… Пам’ятаєш фото жінки без шкіри, які я тобі показував? Ноемі Клуруа. Вона опинилася тут, як і ти. Але у неї — і у інших — не було шансу, який я даю тобі.
«Інші»… До неї були інші. Раптом її стало нудити. Вона ще більше усвідомила масштаби того божевілля, яке нищило мозок цих типів.
— Дмітрій, Андреас, Арвель… Усі ці люди відомі, розумієш? Пластинати Дмітрія подорожують планетою і приваблюють сотні тисяч глядачів, картини Арвеля розвішані в найрозкішніших вітальнях, фотографії Андреаса розкуповують. Але люди не усвідомлюють, що у них перед очима, можливо — їхня ж небога, їхня дитина, яка одного дня зникла… А ми стоїмо поруч з ними, дивимося на їхні обличчя. Ми живимося цим.
Він пересунувся за її спиною, на кілька секунд зник з-перед її очей, а потім знову з’явився зі шприцом.
— Тепер я — твоя єдина родина. У тебе більше немає минулого, і твоє майбутнє належить мені. З тобою все буде добре, я обіцяю — але за умови, що ти більше не намагатимешся завдати мені болю. Ми постаріємо разом. Ти будеш моєю музою, і завдяки тобі я напишу свої найкращі книжки.
Він устромив голку їй в плече й без найменших вагань ввів препарат.
— Я відвезу тебе додому. Думаю, після всього цього ти заслуговуєш на довгий-довгий курс маленьких зелених пігулок.
42
– Полегшало? На, випий…
Лізанна сиділа на підлозі в кутку майстерні-студії, ледве оговтавшись від вихору думок у голові. Вона схопила чашку, яку їй простягнула жінка.
— Дуже солодка, як ти любиш, — сказала вона.
Лізанна піднесла гарячу каву до вуст. Вона змерзла.
— Здається, твої проблеми стали ще серйозніші, — мовила жінка, не зводячи очей з Лізанни. — Таке враження, що, на відміну від першого разу, ти навіть не можеш пригадати, хто ти… Можу тебе запевнити, що навіть якщо ти погладшала на кілька кілограмів відтоді, як ми востаннє бачилися, ти однак залишилася тією самою Аріадною, яку я знаю. А ти ким себе вважаєш?