Лізанна простягнула їй своє посвідчення особи. Жінка, ошелешена, довго роздивлялась його.
— Ого!.. Нічого не розумію. З вигляду як справжнє. Звідки воно в тебе?
Лізанна нічого не відповіла. Її співрозмовниця повернула їй картку, дивлячись дівчині в очі з явним сумом.
— Мене звати Єлизавета, але всі називають Заза, — відрекомендувалася. — Ми разом малювали тут багато років. Ти, мабуть, і про це забула.
— Розкажи мені, будь ласка, все, від початку до кінця, — ледве спромоглася вимовити заціпеніла Лізанна.
Заза зняла свою перуанську шапку, звільняючи каскад чорного волосся, яке вже починало сивіти. Відсунула мольберт і сіла біля стіни обличчям до Лізанни. У підошві одного з її черевиків зяяла дірка.
— Усе — відтоді, як ми познайомилися?
— Так, відколи ми познайомилися…
— Одного ранку я знайшла тебе під мостом Сен-Мартен. Це було… боже, років п’ять тому… Ти лежала на землі, не дуже чиста. На тобі були джинси, футболка і картуз DHL. Знаєш, такі носять кур’єри. Від тебе трохи тхнуло багнюкою або чимось подібним. Очевидно, ти там заснула… Так і не змогла сказати мені, звідки прийшла. Насправді, ти втратила пам’ять, і не якось епізодично, а цілковито — ти втратила все своє минуле. Все, що у тебе залишилося від минулого життя — купюра в десять євро. Ти не мала при собі документів, нічого, за що можна було б зачепитися. Єдине, що ти пам’ятала — своє ім’я: Аріадна.
— Аріадна! — повторила вражена Лізанна.
— Просто Аріадна, так. Я хотіла відвести тебе в поліцію, але ти влаштувала істерику й відмовилася. Було видно, що ти до смерті налякана і від когось ховаєшся. Ти була схожа на поранену тваринку.
Лізанна здригнулася. Усе це було неможливо, ця жінка помилялася. Її звати Лізанна Барт, вона живе в Руані й працює в «Нормандському віснику». Вона просто ненадовго приїхала в Ле-Меніль, щоб продати свій будинок, і якби не той триклятий конверт в абонентській скриньці, її нога ніколи не ступила б сюди. Ось правда!
Заза запалила самокрутку і затяглася.
— Я тобі не пропоную, ти не куриш, — сказала вона, випустивши білу хмаринку. — Тобі не було куди йти, тож я привезла тебе до Фрігоса. Ось, іди подивися…
Вона зморщилася, піднялася і повела Лізанну в кінець коридору. Там відчинила двері й вони зайшли до приміщення, схожого на звичайну однокімнатну квартиру. Старе ліжко біля стіни, обігрівач, місце, недбало облаштоване під кухню, туалет і подобу ванної кімнати. Вікно виходило на вимощене бруківкою подвір’я, через яке сюди прийшла Лізанна.
— Це моя домівка. Я найстарша у Фрігосі, мені дозволяють тут жити вже понад десять років. Я лише маю платити за воду й електрику. Це не Візантія, сюди може зайти будь-хто, але я не проти. Мені нема на що скаржитися — я все ж таки живу в центрі Парижу! І доки я маю можливість малювати — я щаслива. Я купила тобі одяг і матрац у секонд-генді, і всі ці роки ти спала саме тут, ліворуч. Я дбала про тебе, і, не буду брехати, мені було добре, коли ти була поруч.
Ніщо з того, що вона казала, не пробудило спогадів у Лізанниній голові. Коли вони повернулися в коридор, вона була абсолютно розгублена.
— Ти ще й місяця не пробула тут, як стала малювати цей лабіринт, і почала зі стіни, — Заза вказала на мурал, перед яким вони стояли. — Ти почала з того кутка і ніяк не могла зупинитися. Ти не мала техніки, але відчувався художній хист. Я ніколи не бачила нічого подібного. На сходах ти практично балансувала на перилах, разів п’ятнадцять ти могла впасти й розбитися, але вперто вимальовувала цей клятий лабіринт. Мовби не з власної волі, не думаючи. На весь цей лабіринт у тебе пішло три дні. Що найдивніше — це справді лабіринт, тобто… У нас тут дехто перевіряв, пройшли його від початку й до кінця, і в ньому справді лише один вхід і вихід, і між ними одна-єдина правильна дорога. Це було… просто божевілля якесь!
Лізанна намагалася слухати, бо мусила, якщо планувала далі просуватися у своєму розслідуванні. Але все, чого вона справді хотіла — вибратися звідси якомога швидше.
— Після цього я показала тобі кілька прийомів, і ти дуже швидко навчилася й стала чудово малювати. Щось було в твоїх малюнках… Темрява, яка нікого не лишала байдужим…
Потім вона провела пальцями по Мінотавру.
— Ти написала це за один день, здається, років зо два тому. Чесно кажучи, я завжди думала, що твої роботи пов’язані з твоїм минулим, з тим, що спричинило твою амнезію. Ти, мабуть, багато пережила, перш ніж опинилася під тим мостом. Я не психіатр, але зазвичай таке буває з людьми, які зазнали насильства…