Вона затягнулася сигаретою, і в тиші почулося потріскування тютюну.
— Я цього точно не знаю… але, думаю, фарбами на полотні ти вимальовувала всі болі й жахи, які переповнювали твою душу. Тебе навіть помітила Матильда.
— Матильда?
— Ой… Вибач. Матильда керує галереєю в 6-му окрузі й частенько заходить у Фрігос. Їй подобається давати шанс невідомим художникам. Цього разу вона шукала вигадливі роботи. Її одразу захопили твої картини, і минулого року вона організувала твою виставку. Це було прекрасно, ти була дуже щаслива й пишалася собою. І я теж тобою пишалася. Це навіть принесло тобі трохи грошей, адже три картини придбали. Початок твоєї слави. Насправді нам було дуже добре вдвох, ми жили своїм маленьким життям. Але мушу сказати, що десь за чотири місяці після твого приїзду сталося дещо дивне. Ти забула, що ти забула.
— Як це? Нічого не розумію.
Заза знизала плечима.
— Я теж нічого не зрозуміла. Одного ранку ти вже не пам’ятала, що я підібрала тебе під мостом, але згадала події, які були раніше. Ти почала мені розповідати, що живеш із батьками в передмісті, що вони вигнали тебе з дому, бо їм набридли твої мистецькі вибрики, а ти ніяк не бралася за голову. Мовляв, саме з цієї причини ти прийшла у Фрігос і саме там ми зустрілися і потоваришували… Найгірше те, що ти, здавалося, вірила в усе, що кажеш.
Це здавалося дуже схожим на те, що Лізанна читала про фальшиві спогади й патологічні конфабуляції. «Не довіряйте своїй пам’яті», — писали фахівці. Люди з таким розладом твердо вірили в те, чого ніколи не існувало. І все ж, хоч вона й думала, що мозок її обманює, одночасно була впевнена, що вона точно не ця Аріадна, адже це було абсолютне безглуздя. Вона не могла повністю забути всього свого попереднього життя. Це немислимо.
— А що було далі? Аріадна… тобто я… зрештою пішла звідси?
— Минулої осені, десь у жовтні, прийшла одна жінка. Журналістка. Її звали Лізанна Барт, як написано в твоєму посвідченні. З рудим волоссям і татуюванням ловця снів на шиї. Думаю, у неї теж було щось із головою.
Лізанна мовчки кивнула.
— Вона шукала тебе, бо бачила твої картини на виставці, яку організувала Матильда минулого літа. Розпитувала тебе про твої картини з лабіринтами. Вона дуже хотіла дізнатися, звідки ти отримуєш натхнення. Коли зрозуміла, що не доб’ється від тебе відповідей, вона була у відчаї. Тому я відвела її вбік і сказала, що ти втратила пам’ять, що ти цього не усвідомлюєш, але це не заважає тобі жити і…
Вона стиснула губи, вигляд у неї був украй серйозний.
— І що було далі?
— Вона розповіла, що вже кілька місяців працює над статтею, присвяченою насильству в мистецтві, і натрапила на фільм, у якому дівчину піддавали різним тортурам, деякі з яких вона мені описала. Мене досі пересмикує…
Наче на доказ своєї щирості вона показала гусячу шкіру на передпліччі.
— Ще вона сказала, що в тому фільмі побачила такі самі лабіринти, як на одній з твоїх картин у «Blue Arts Factory». Так вона знайшла тебе. І після того, що я їй розповіла, вона переконалася, що твоя дивна амнезія якось пов’язана з цією історією, що тобі довелося пережити неабияку травму. Теорія, з якою я була схильна погодитися.
Заза подивилася на кінчик сигарети, востаннє затягнулася й загасила її в попільничці.
— Вона просила мене переконати тебе переїхати до неї. Пообіцяла, що ти зможеш залишатися там і малювати стільки, скільки захочеш. Вона була така доброзичлива, що я одразу їй довірилася. Видно було, що вона зробить усе можливе, щоб допомогти тобі відновити пам’ять і зрозуміти, що з тобою сталося. Тож, хоч як добре мені було тут із тобою… ми були як пара… розумієш, було б нечесно далі дозволяти тобі брехати собі. Мені було сумно, але я мусила тебе відпустити. Я думала, що ти колись повернешся. Але ні, ти не поверталася. Себто — до сьогодні. І, чорт забирай, твоя проблема нікуди не ділася!
Заза засунула руки в кишені свого різнокольорового светра.
— Я не розумію фокусу з посвідченням особи. Ти ніби зайняла місце тієї дівчини — справжньої Лізанни. Але якщо ти на її місці, то де вона сама? Ти повинна принаймні це пам’ятати, чи не так? А де ти зараз живеш? Досі в її будинку?
Перед очима в Лізанни знову постало розіп’яте і висушене тіло жінки з татуюванням на шиї. Вона відступила назад до сходів, грізно показуючи перед собою вказівним пальцем.
— Ти несеш якусь нісенітницю. Я — не твоя клята Аріадна, чуєш? Я не маю з нею нічого спільного!
— Аріадно, послухай…
Але вона вже не слухала. Кинулася сходами вниз, її очі були затуманені сльозами. Вона тікала з цього проклятущого лабіринту, який безжально тиснув на неї. Вона не могла цього намалювати. Не могла!