Вона понюхала парфуми у ванній кімнаті й подивилася на гігієнічні засоби. Де вона їх купила? Коли? Чому вона не пам’ятає, як користувалася феном, хоча він увімкнений у розетку?
«Настає момент, коли сліди приводять Лізанну до Мельцера. Вона має намір піти на небезпечний крок. Вона знає, що все може змінитися. Вона обачливо ховає бобіну в абонентську скриньку, яку просто орендувала на власне ім’я. А мене — з моїми картинами, її архівом і всім необхідним, щоб пережити кілька днів самостійно — помістила в безпечне місце в Атіс-Монсі. Вона залишає мені записку: я повинна зв’язатися з лікарем Мартіном, якщо вона не повернеться…».
Вона зупинилася посеред коридору, мов на щось наскочила. Чому вона досі не бачила цих чортових суперечностей?
«Лізанна потрапляє в пастку, її катують і вбивають у підвалі в Сен-Морі. Поки я ховаюся в Атіс-Монсі, Мельцер і його поплічники вдираються до будинку в Ле-Менілі, щоб забрати бобіну. Вони перевертають усе догори дном, можливо, від люті, а може, щоб зімітувати справжнє пограбування. Але вони не знають про моє існування, не знають, що Ромі впізнали, з будинку йдуть з порожніми руками. Зі свого боку, не маючи новин від Лізанни, замість того, щоб виконати її рекомендації, я повернулася в Ле-Меніль. Заходжу до будинку, бачу, що хтось сюди вдерся, і…».
І в цьому була проблема. Чому вона раптом забула все і опинилася на місці Лізанни Барт? Навіщо їй телефонувати в поліцію і повідомляти, що вона щойно стала жертвою пограбування, і при цьому за якісь секунди перекреслити все своє попереднє життя? Звичайно, ця історія не витримувала критики.
Трішки заспокоївшись, вона раптом зрозуміла, що ні на стінах, ні в рамках нема її фотографій. Сімейних альбомів теж ніде немає. Вона полізла на горище. Пробралася аж у найвіддаленіший куток горища і зібрала батькові плівки. Різдвяні свята, дні народження, відпочинок… Вона негайно спустилася вниз, її серце вискакувало з грудей, і знову ввімкнула проєктор у розетку. Встановлюючи плівку з коробки під назвою «Лізанна: перше причастя», вона зрозуміла, що від тієї події залишилися тільки невиразні спогади. Горіли свічки, ошатно вбрані діти, звуки дзвонів… Але жодного обличчя. Просто невиразні силуети.
З клубком у горлі вона натиснула кнопку відтворення. З’явилося розмите зображення, а потім риси обличчя жінки — її матері. Вона усміхалася в камеру, на ній був капелюшок з вуаллю і елегантний синій костюм. Мама стояла в проході церкви. Лізанна знала, що це її мати, але, побачивши її, не відчула ні найменших емоцій. Мовби стороння особа спостерігала чужі моменти щастя. Той, хто увічнював цю подію, широким рухом камери зняв усіх присутніх. Вона взагалі нікого не впізнавала. Хто всі ці люди?!