Скільки справ про викрадення було розкрито? У скількох випадках жертви повернулися додому живими? Ці питання роїлися в її голові, а тим часом хвилини перетворювались на години. Скільки годин уже минуло — три, п’ять, вісім? Надворі вже стемніло? Як довго вона була непритомна? Вона почала смоктати свій кляп, щоб зібрати трохи слини. У неї так пересохло в горлі! І на довершення всього, невдовзі вона не зможе більше стримуватися: їй доведеться помочитися під себе.
Гарчання двигуна змінилося. Тепер водій то знижував швидкість, то прискорювався. Вона чула, як цокає індикатор, відчувала відцентрову силу на поворотах. Машина зупинялася, потім укотре рушала. Вони були в місті. Це означало, що десь поблизу є люди. Можливо, прямо тут, за кілька метрів. Якби вона знову почала битися об метал і кричати, то дала б собі шанс на допомогу. Вона швидко відкинула цю дурну й небезпечну ідею. У разі невдачі цей хворий виродок уб’є її, не вагаючись.
Минуло ще трохи часу, перш ніж машина сповільнилася. У своєму темному світі Жулі чула постукування по металу. Надворі йшов град. Вона також чула пориви вітру, тепер настільки потужні, що проникали крізь щілини в її в’язниці на колесах. Транспорт трусило, дорога була всіяна вибоїнами та нерівностями. Тоді вона зрозуміла: її везуть у якесь віддалене місце, бо пора. Час покінчити з нею.
Уперше замовк двигун. Коротке полегшення, викликане тишею, змінилося жахом. Вона так сильно притиснулася до дна багажника, що відчувала кожен його сантиметр на своїй спині. Дівчина плакала. Жулі не хотіла більше йти звідти. Двері грюкнули. Клацання, кришка відчинилися. Вона зрозуміла: те, що вважала градом, насправді було піском. Пісок, який вітер наніс у її в’язницю.
Пекучий біль паралізував її плече. Потім печіння розійшлося по м’язах. Наче пучок вогню, що поширився на її руку, тулуб, щелепу. Загальна анестезія. Останнє, що почула Жулі, перш ніж провалилась у небуття, були ці слова — слова іншого чоловіка, цього разу без акценту, які він прошепотів їй на вухо:
— Ти думала, що безсмертна?
5
Лізанна походила по горищу. Навіть тут непрохані гості влаштували розгардіяш. Але вона згадала про старий татів кінопроєктор для восьмиміліметрової плівки. Дівчина стала ретельно оглядати куточки цього величезного простору, захаращеного дрібничками, іржавими інструментами й столовими сервізами. Її охопило дивне відчуття, ніби потрапила на незвідану територію. Чому вона не могла пов’язати жодної події з минулого із цими предметами, нагромадженими її батьками? Жоден образ, жоден запах не повернувся до неї. Так, знайшлася старенька запилюжена чашечка з її іменем. Вона задумливо взяла її в руки й побачила, як п’є з неї гарячий шоколад на залитій сонцем кухні внизу, доки мама наспівує тогочасні модні пісні. Та Лізанна усвідомлювала, що в неї дуже мало спогадів про дитинство. Її пам’ять погіршувалася, і це ненормально для її віку. Треба звернутися до фахівця і пройти обстеження. Звісно, вона занадто молода для хвороби Альцгеймера, але, можливо, якийсь невидимий хробак пожирає її мозок.
Шукаючи проєктор, вона намагалася зрозуміти, розплутати нитку своїх нещодавніх відкриттів. По-перше, три місяці тому якась жінка прикинулася нею. Немає нічого простішого: ця людина зайшла на пошту в Ам’єні за понад сто кілометрів, і орендувала абонентську поштову скриньку на її ім’я. Нині, маючи інтернет, неважко отримати фальшиві документи, які попри всю недосконалість здебільшого цілком успішно вводять в оману. Потім самозванка сховала в тій абонентській скриньці конверт із цією загадковою бобіною.
Нарешті Лізанна знайшла проєктор біля купи стільців. Він лежав перевернутий догори ногами, але наче неушкоджений. Навколо валялися порожні коробки з-під бобін. Плівки були розкидані поруч, усі перемішані між собою. На коробках написи: «Перший день народження Лізанни», «Перше причастя Лізанни», «Відпочинок в Ла-Гранд-Мотті», «Ми в Альп д’Юез»… Вона навіть не знала про існування цих плівок. Лізанна ніколи не натрапляла на ці фільми, бо ніколи навіть не намагалася перебрати того, що завжди зберігалося на горищі. Утім, замість неї це зробили грабіжники. Вони перевернули кожну коробку, перевірили кожну плівку. Ретельно перевірили. Лізанна стояла непорушно, глибоко задумавшись. А що, як злочинці шукали саме цю бобіну? Але звідки вони могли знати, що…
Від думки, яка їй сяйнула, аж у голові запаморочилося. Термін передплаченої оренди абонентської скриньки закінчувався, а це означало, що, коли договір не буде подовжено, з Лізанною зв’яжуться працівники пошти, а потім вона зрештою знайде пакунок. Саме це, власне, й сталося. А що, як Лізанна-самозванка так і планувала — що плівка потрапить до рук справжньої Лізанни? Що, як грабіжники якось дізналися про існування того запису? Але в такому разі що все це означало? Виходить, що з незнайомкою сталося щось погане? Можливо, вона звернулася так опосередковано, бо Лізанна — журналістка?..