44
Більше вони не говорили про випадок у морзі. Того дня Жулі померла. Точку неповернення у стражданнях, приниженні й страху було досягнуто. Протягом наступних тижнів і місяців її дух відокремився від тіла, відлетів і подався кудись, не залишивши на залізному ліжку в’язничної камери нічого, окрім порожньої оболонки, інертного організму, який остаточно знищили чарівні горошинки.
А потім місяці перетворилися на роки. Багато років залежності й абстиненції, нестерпного болю й вічного мовчання, покарань і винагород, пробуджень і сну. Вона стала напівбожевільним звіром у клітці, який більшість часу їв, спав і старів.
Старіння… Іноді, прокидаючись серед ночі, вона згадувала своє колишнє існування.
Вільний світ її дитинства, якесь минуле життя. Вона заново переживала, як, сидячи на пляжі з батьками, змайструвала з кокосового горіха манекен, у якого на голові був моряцький капелюх, а ноги й руки з бамбука. Чула, як сміється тато, хоча в нього майже не залишилося обличчя. А потім за кілька секунд усе зникало, поступившись місцем небуттю.
Насправді то не її тато. То був П’ятниця. П’ятниця з роману Мішеля Турньє{17}. Вона усвідомила це за кілька днів, коли виявила, що весь двадцять третій розділ книжки чомусь вважає власними спогадами. Несвідомо вона вкрала частину історії, щоб заповнити прогалини у своїй пам’яті. І це лякало її, бо вона не могла відрізнити правду від вигадки. Можливо, взагалі все її минуле було всього лиш низкою уривків з книжок.
Скільки різдвяних свят минуло з моменту її ув’язнення тут? Скільки днів народження? Скільки кошмарних сновидінь? Скільки партій у шахи було зіграно, розгадано лабіринтів і головоломок, з’їдено харчів, принесених на таці… Вона не знала, але, судячи з частоти публікацій Калеба Траскмана, минуло щонайменше шість років. Або сім. Чи вже й усі вісім? Вісім років стукання у ворота пекла. Вісім років вона помирає і постійно відроджується. Хто міг би вижити в таких обставинах?
Тим часом Калеб Траскман насолоджувався приголомшливим успіхом книжки «Очима інших», яку ЗМІ назвали «шедевром літератури жахів». Писали, що після тривалої перерви, яка почалася після роману «Сенонес», натхнення цього зазвичай плідного письменника сягнуло свого піку. Сюжет розгортається навколо молодої дівчини, якій пересадили очі загиблого внаслідок аварії чоловіка Яеля Готема. Вона почала бачити огидні речі — викрадення людей, тортури — які вчиняв Готем у минулому. Роман Траскмана розійшовся сотнями тисяч примірників.
Один уривок так вразив Жулі, що вона могла переказати його слово в слово:
Суспільство перетворилося б на хаос без злочинців калібру Готема. Вони — обличчя Зла, заперечення людяності, і завдяки їм ми заспокоюємося, бо в глибині душі віримо, що ми не такі, як вони. Нам потрібні ці обличчя, ця мерзенна демонстрація найогидніших вчинків, щоб не стикатися з тим, що відбувається у наших домівках. Але насправді всі ми — чиїсь монстри.
Частину цього роману та чотири наступних Траскман написав у її в’язниці, тепер перетвореній на справжню маленьку студію, оскільки в ній були вітальня, бібліотека, холодильник і навіть телевізор високо нагорі з одним лише каналом, що постійно транслював детективи й фільми жахів. Коли він сидів у кріслі й вигадував свої історії, Жулі не дозволялося вставати з ліжка, але вона почувалася не такою самотньою. Він часто давав їй свої рукописи розділ за розділом, оскільки створював їх, як колись-давно, у шале біля Чорного озера. І коли вона їх переглядала, Траскман переставав писати. Він ходив туди-сюди, дивлячись на неї, як дикий звір на полюванні, чекаючи вироку.
— Ну то як тобі? Непогано? Тобі не здається, що цьому персонажу бракує глибини?
Він не чекав від неї лестощів, навпаки. Він розлютився б, якби вона вдавала, що все ідеально. Він справді прислухався до неї і вносив корективи, якщо було потрібно. Вона підкидала йому ідеї, свіжі ракурси, а він або приймав, або відкидав їх. Він потребував її, а вона потребувала його.